Життя прожити – не поле перейти

Нещодавно в Приютівській громаді чествували чудову жінку, матусю, бабусю, прабабусю великої родини Ручйових – Євдокію Родіонівну та вітали її з 95-річним ювілеєм.
Загалом у неї троє дітей,12 онуків та 22 правнуки, більшість яких проживає поруч з її домівкою у Войнівці. Як кажуть її родичі та представники Приютівської селищної ради, що прийшли привітати ювілярку, вона завжди сповнена енергії та оптимізму. Євдокія Родіонівна стала прикладом для багатьох, показавши, що навіть у пізньому віці можна залишатися активною та позитивною.
Ми теж привітали ювілярку та розпитали про її життя.

– Народилася я у селі Новозолотарівці Олександрійського району. Село було невеличке, хат на 30-40, але його вже давно немає – знесли, бо люди роз’їхалися. Коли почалася Вітчизняна війна, школу закрили, тож ми – діти – сиділи по хатах. У нашій хаті проживав німець, який іноді давав нам хліба з маслом та показував фотографії своєї родини, що чекала його вдома.
Та ось восени 1943 року, перед приходом Червоної армії, нас усім селом вигнали на вулицю та вишикували у дві шеренги – жінок з дітьми з одного боку, чоловіків – з іншого. Староста села і німці лютували, бо, як з’ясувалося, кимось із місцевих був поранений їхній військовий. Після того, як нас вишикували, попереду поставили кулемети і сказали, що зараз будуть нас розстрілювати.
Саме в цей час із двору вискочив син старости – хлопець моїх років. Від переляку він почав тікати, а німці стріляти, і куля його таки наздогнала. Пам’ятаю, що з нього мертвого хтось зняв чоботи. І тут якась жіночка вискочила з шеренги, впала на коліна та почала щось голосити німецькою мовою. Я зрозуміла, що вона благала не розстрілювати нас. До цього таки не дійшло, бо з’ясувалося, що німці дізналися, хто поранив їхнього вояку.
Проте нас усіх вигнали з села. Ми, хто був у чому, пішли, куди бачили очі. Ночували на якійсь горі. Холодно було страшенно, тож ми полягали рядками, як тюльки в банці, та вкрилися соломою.
Зранку люди пішли хто куди, а ми з матір’ю та сестрами – в Березівку. У цьому селі нас прийняла якась незнайома жінка, проте радості було мало – якраз ішли бої за село. Гуло страшенно – постійні обстріли, бомбардування. Ми сиділи у льоху, доки наші не зайшли в село.
Коли все стихло, ми зібралися і вирушили до свого села, та дарма – німці пішли у контрнаступ, і ми знову опинилися під вогнем. Зворотної дороги вже не було, тож ми бігли під свистом куль. Десь поблизу Недогарок нас підібрали наші солдати, трохи підгодували та підвезли по дорозі.
Свою хату ми не впізнали – у ній не було ні вікон, ні дверей. З’ясувалося, що німці, готуючись до оборони, робили за селом укріплення та бліндажі, а деревину для цього збирали по всіх хатах. Нам нічого не залишалося, як іти та відшукувати хоч щось, що вціліло. Треба було чимось позакривали вікна та двері, адже насувалася зима.
Пізніше нас – молодих дівчат та хлопців – зібрали та повезли у Березівку, де ми рили траншеї. Це готувалася лінія захисту на випадок контрнаступу фашистів. Спали у бліндажах на чотириярусних ліжках по двоє на кожному. Харчувалися картопляною юшкою, бо більше нічого не було.
Так сталося, що в цьому селі ми й оселилися назавжди. Перші післявоєнні роки були найважчими, працювати було нікому, тож ми вставали спозаранку та о четвертій годині йшли на роботу. Техніки не було ніякої, єдиною тягловою силою були воли. Їх впрягали парами. Пам’ятаю, бувало, йдеш за плугом, а один з них падає і ніяк іти не хоче, хоч плач. Так їм навіть хвости підпалювали, щоб підняти до роботи.
Одного разу я забрала з поля жменю зернят та замотала в хустку. Йду селом, а назустріч бригадир – щось питає, а в мене серце в п’ятках від страху. Адже тоді навіть за зірваний колосок могли засудити…
Так я й залишилася в колгоспі, де все життя й пропрацювала. Маю 43 роки стажу та медаль “За доблесну працю”.
Більшість нашої сім’ї проживає поряд, а є й ті, що переїхали до Америки. Є рідня і в Росії. З ними спілкування виходить по-різному – хтось спілкується, хтось, як-то кажуть, дулі тичє. Що ж поробиш, таке життя.
Проте в сім’ї багато віруючих, а мій онучок Родіон служитель у нашій церкві. Ходжу туди обов’язково. А ось по господарству вже не можу поратися. Важко, боюся впасти – а навіщо моїм рідним зайвий клопіт? Проте по хаті ще пораюсь. Інакше не можна – до мене онуки постійно приходять, і я маю їх обов`язково чимось пригостити. Мені самій вже нічого не потрібно, тож намагаюся їм допомагати і все робити для них. І завжди всім рада…
Ось і нашого кореспондента не відпустила, доки разом з донькою вони не взяли пляшку молока на дорогу!
Дорога Євдокіє Родіонівно, майже століття життя позаду – бажаємо Вам, щоб Ваше здоров’я міцніло з кожним днем, а настрій був тільки сонячним. Нехай Ваш подальший життєвий шлях буде легким і світлим, а всі труднощі залишаться позаду, передавайте свій досвід онукам і правнукам, не здавайтеся. Бажаємо іще багато років прожити до самого 100-річчя.
В. Петренко
P.S. Колектив редакції газети “Олександрійський тиждень” приєднується до привітань.