Ми – одна сiм’я

Продовжуємо розповідь про переселенців, які знайшли притулок у нашому місті. Цього разу героїня нашої статті – Олена Гриценко, що приїхала до нашого міста з Лисичанська на початку квітня 2022 року.

– 25 років я пропрацювала на місцевому скляному заводі, доки він не збанкрутував, – розповідає Олена. – Нічого не залишилося, як піти торгувати на ринок, потім працювала продавчинею у будівельному магазині, потім стала приватним підприємцем.
А ось у 2014 році розпочалася війна (АТО), і в травні місто захопили російські агресори. Напередодні старший син пішов у військкомат – хотів записатися у територіальну оборону, але там вже нікого не було – на той час і військкомат, і місцева адміністрація “самоліквідувалися” (з травня по 24 липня місто знаходилося під окупацією рф. – Авт.)
Тоді наші хлопці створили власний загін самооборони, але й туди сина не взяли, сказали, що набирають лише тих, хто пройшов військову службу. Тоді ми з ним зайнялися волонтерством. Роздавали і відносили у шпиталь, де лежали поранені, все, що було вдома – продукти, одяг, матеріали.
Одного разу до сина зателефонував товариш з Києва і каже: “Якщо не боїшся і хочеш допомагати, то можу запропонувати підпільну роботу”. Син погодився, і нам було передано принтер, папір і тексти листівок. Ми з ним друкували їх вдома, а вночі розклеювали по місту. Чесно кажучи, було страшно – за такі дії можна було не тільки опинитися за гратами, а й поплатитися життям. Але ми взували капці, щоб не було чути ходу, і під час комендантської години прокрадалися на вулицю і клеїли листівки скрізь де могли. Одного разу залізли на дах нашої 9-поверхівки і розкидали наші агітаційні летючки по всьому кварталу.
Ще одним проявом супротиву були написи на парканах. У центрі міста стояв великий паркан з профлиста, на якому ми вночі фарбою написали “Лисичанськ – це Україна”!
Через день дивимося – напис замалювали. Ми знову зробили напис. Його знову замалювали, і більше того – виставили охоронця з автоматом. Через тиждень бачимо – охорону зняли. Що ж вночі ми знову поновили напис.
Десь у середині липня з нами зв’язався товариш сина з Києва, каже: досить ризикувати, вас скоро звільнять!
Наприкінці липня цілу неділю йшли бої, ми чули їх зовсім поруч. Та ось 24 все скінчилося, цілу ніч була якась неймовірна тиша, а на ранок я виглянула з вікна і побачила на будівлі поруч жовто-блакитний прапор. Це було неймовірне щастя!
Потім почався період відновлення, бо через бойові дії в місті довгий час не було світла, води, зв’язку, газу.
У місті значно поменшало людей, було багато таких, яких я називаю “ждунами” – сидять по хатках і чекають, чия візьме. Таких, а серед них були й мої родичі, я “відсіяла” назавжди. Пам’ятаю, як приїжджали люди з окупованих територій ЛДНР і скуповувалися у нас, бо в них все дорого. Що завжди кидалося в око – це те, що розмовляли вони чомусь пошепки, з оглядкою, наче чогось боялися.
Та ось настало 24 лютого 2022 року. Спочатку в нашому районі було відносно спокійно, хоча вже не було світла, зв’язку, тепла. Але на початку березня в квартирі матері, що живе він нас десь за 15 кілометрів, повибивало вікна. В той район уже не ходив транспорт, не їздили таксисти. Мені ледь-ледь вдалося знайти чоловіка, який вивозив людей з-під обстрілів. Його машина була вся побита уламками снарядів, проте він погодився зробити останню ходку, і нам таки вдалося вивезти матір з її домівки. Треба додати, що вона хвора і погано ходить без сторонньої допомоги. Деякий час жили всім ” табором” у мене, потім, коли стало прилітати все ближче і ближче, вирішили перебратися у підвал. І якраз у цей час бабахнуло на нашому подвір’ї. Коли стихло, вийшли подивитися, що там відбулося. А там знесло все навкруги – потрощило дитячий садок, гаражі, що стояли поруч.
Це було останньою краплею – ми “скооперувалися” з сусідами та 6 квітня поїхали подалі від фронту. Їхали евакуаційним автобусом до Дніпра, з собою мали лише найнеобхідніші речі. На вокзалі нас зустріли волонтери, проте з житлом вони допомогти не могли – все було зайнято. Заночувати довелося у будівлі вокзалу на піддонах, було холодно, і мати застудила нирку.
Ми весь час обдзвонювали родичів і знайомих у пошуках житла, але на той час знайти що-небудь було практично неможливо, хоч кричи “караул”! Тож коли нам сказали, що в Олександрії є будиночок, в якому вільна кімната, ми були щасливі, навіть незважаючи на те, що там вже проживає чотири сім’ї з Харкова.
Жити таким “циганським табором” спочатку було нелегко. Повний дім людей, купа дітей, собак, котів! Але згодом ми “притерлися”, здружилися та стали ледь не рідними.
Сама ж я вирішила, що не буду сидіти без діла та пішла до волонтерського центру плести сітки. Але їздити щодня з Перемоги в Олександрію було фінансово накладно. Одного разу побачила оголошення, що благодійному фонду “Ангели допомоги” потрібні люди, які вміють в’язати килимки – я відгукнулася та взялася за нову справу. Ми шукали всюди, де можна, ганчір’я, різали на стрічки та в’язали килимки. Для мене це було зручно, бо могла брати роботу додому, а до волонтерів їжджу лише за матеріалами та відвожу готову продукцію.
Одного разу я дізналася, що трапляються випадки, коли військові отримують відмороження ніг – це мене спонукало зайнятися в’язанням теплих шкарпеток. Знову ж таки, шукаємо, де можемо, пряжу, старі в’язані речі, розпускаємо на нитки та даємо їм нове життя. А моя мати ще й в’яже безрукавки під бронежилети. Вона у мене погано бачить, тож я саджаю її біля вікна і ставлю поруч лампи. Вона своїм заняттям неабияк задоволена – каже, що головне – не сидіти без діла та бути корисною. Так ми й працюємо з нею у парі. Працюємо для наших захисників, для нашої перемоги!

Г. Сергєєв