Династія воїнів

Олександр Піщанський – відомий у місті активний громадський діяч, який багато років очолював ветеранську організацію офіцерської спільноти міста, а зараз очолює ГО ветеранів Збройних сил “Олександрійська спілка захисників Вітчизни”.
Проте мало кому відомо, що захищати Батьківщину – це кредо всієї сім’ї Піщанських з більш як столітньою історією, що продовжується і зараз у війні з російськими агресорами. Сьогодні Олександр Іванович поділився своїми спогадами з вами, шановні читачі.

Дід

Піщанський Михайло Пилипович народився у 1885 році, жив у Єлисаветграді (нині Кропивницький), працював маклером у біржовій фірмі. Коли розпочалася перша світова вій-на, був призваний рядовим до царської армії. Брав участь у відомому Брусилівському прориві, потім потрапив під газову атаку, отруївся іпритом та був комісований з армії за станом здоров’я.
Він розповідав, що то була якась неймовірна війна. Сидячи місяцями в окопах один проти одного, солдати ворожих армій браталися між собою, ділилися їжею. В атаки ходили з великою неохотою, під командирськими «палками». Ось так і воювали – вдень браталися, вночі вбивали один одного. Воювати ніхто не хотів, бо ніхто не бачив сенсу в безглуздих убивствах, не розумів, кого вони захищають.
Коли розпочалася революція 1917 року, сім’я Піщанських жила в Піщаному Броді, де у мого прадіда був маєток. Мій дід – Михайло Пилипович – жив на той час в Єлисаветграді, що й врятувало йому життя. Одного разу на маєток наскочила банда, загнала всю рідню Піщанських, усього дев’ять чоловік (четверо дорослих, четверо підлітків та немовля), у підвал та розстріляла. Що це була за банда, за що була вбита родина – досі нікому не відомо.
Дізнавшись про таку трагедію, дід приїхав до села, поховав своїх близьких і більше сюди не повертався. Коли до нього з’явився управитель маєтку й запитав, що робити з майном, яке залишилося йому, як єдиному спадкоємцю, дід сказав: роздайте усе людям…
До цього була ще історія, пов’язана з єврейськими погромами, про яку хотілося б зараз розповісти. У мого діда і баби була в будинку схованка за великою шафою, так ось, коли місцеві євреї дізнавалися, що чорносотенці починають погроми, то бігли ховатися до них у будинок. Чорносотенці, шукаючи євреїв, заходили до хати й питали: “Жиди є? Якщо ховаєте, то й вас повбиваємо!”
Усі мовчали. Після цього єврейки принесли бабці золоті прикраси – хотіли віддячити, але вона нічого не взяла. Сказала лише: ми всі під Богом ходимо.
У 1937 році під час сталінських репресій діда було вислано з Єлисаветграда до Олександрії. Тут він оселився, і звідси почалася нова історія родини Піщанських.

Батько

Піщанський Іван Михайлович народився у 1913 році. Був майстром на всі руки – вмів працювати з деревом, залізом, був, коли треба, і кравцем.
У 1939 році його призвали рядовим до лав Червоної армії. Коли розпочався конфлікт з Японією, був відправлений на Халхін-Гол, де в бою отримав контузію, після чого його комісували за станом здоров’я. Друга світова війна застала його в Олександрії. 26 липня 1941 року народилася моя сестра, а 6 серпня до міста зайшли фашисти. Перед цим через місто йшли наші відступаючі війська, і батько пішов з ними добровольцем. Дід тоді питав його: “Може не підеш? В тебе ж донька народилася і здоров’я не те.” На що батько відповів: “А як я потім буду доньці в очі дивитися?” Яка ж була віра в перемогу! В час, коли все руйновалося, а німці швидко просувалися на схід, батько був упевнений у перемозі.
Всю війну пройшов водієм – доставляв на передову боєприпаси, а звідти вивозив поранених. Коли у 1943 році гнали німців з Кіровоградщини, то його військова частина йшла через Нову Прагу. Батько сповістив про це мою матір, і вона разом з тіткою дісталися Нової Праги, щоб побачитися з ним.
Тут трапився незабутній у їхньому житті випадок. Вони сиділи у якійсь хаті, коли налетіла ворожа авіація. Батько віддав свою каску матері, а його товариш – тітці, а самі, щоб хоч якось захиститися, повдягали на голови відра, які знайшли у садибі. Потім вибігли з хати та сховалися у траншеї, що була на подвір`ї. І тут бомба влучає саме в хату, з якої вони щойно вискочили. Більш того, уламки цеглин, що розліталися від вибуху, влучили татові у відро. Воно зігнулося, проте голова залишилася неушкодженою. Кожного разу після війни, згадуючи цей випадок, усі сміялися – як батько замість каски з відром на голові бігав! А він відповідав, що якби не те відро, зараз би з нами не розмовляв би.
Дійшов він до самої Праги, де зустрів перемогу, та після цього раптом пропав. Ніякого зв’язку з ним не було, а на всі запити у його військову частину приходила відповідь: живий, чекайте. Додому він повернувся у 1946 році – тоді й з’ясувалося, що відразу після перемоги батька направили в секретний батальйон, який займався демонтуванням та вивозом у СРСР коштовного обладнання з підприємств Чехословаччини.

Про себе

Олександр Іванович розповів наступне: “Я народився у 1949 році в Олександрії. В 16 років пішов працювати, а середню освіту отримав у вечірній школі робочої молоді. Згодом за направленням військкомату потрапив на курси в ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту), де готувався до служби в десантних військах. У ті часи всі хлопці хотіли бути військовими, тож для мене інших варіантів майбутньої професії не було – тільки кадровий військовий! Так я потрапив до Курганського вищого авіаційного училища, яке закінчив у 1974 році. А до цього ще пройшов строкову службу в спецназі ГРВ в Німеччині.
Служив на різних посадах, а в 1981 році потрапив в Афганістан. Пам’ятаю, що перед відправкою заїхав до Олександрії. Прощаючись зі мною, батько запитав: “Я воював за свою землю, за Батьківщину, а ви за що?” Я тоді не знайшов, що відповісти. В цей час мати плакала біля воріт, а я не знав, що бачу її востаннє.
Коли ж прощався з дружиною та двома маленькими дітьми, думав на порозі домівки: а чи відчиню я ще коли-небудь ці двері? Чесно кажучи, було страшнувато залишати близьких та відправлятися у далеку чужу країну, тим паче, ми тоді вже знали, що там відбувається…
З Ташкента до Кабула ми летіли вантажним літаком, під зав’язку забитим цибулею. Дихати не було чим, і тоді я відчув себе не особистістю, а гвинтиком у державній військово-політичній машині.
Та ось ми сіли на аеродромі, і відчинилися створи багажного відсіку. Почалося афганське пекло в усіх розуміннях цього слова. Спека стояла неймовірна, навкруги здіймалася біла пилюка, а зверху пресом давили високі гори. Аеродром був наче великий вулик, все рухалося, всі кудись поспішали, а на постріли, що безперервно чулися звідусіль, ніхто не звертав уваги. Потім у колі офіцерів мені сказали: не переймайся, нехай стріляють. Якщо тебе не кличуть, значить, ти поки що не потрібний!
Потім був довгий шлях героїчних і трагічних сторінок цієї війни. Про це багато сказано і написано (Олександр Іванович написав дві книги про ті події, а третя готується до друку.– Авт.), а я хочу згадати зараз про особисте. Якось наш літак мав летіти з Баграму, де я служив на той час, на Дніпропетровськ. Це було поруч з домівкою, де проживали батьки, тож командир, який знав про це, сказав: “Цей “борт” може тебе взяти, даю тобі відпустку, побачиш близьких.”
Діставшись Олександрії, радісно побіг додому, а опинившись на своїй вулиці, помітив, що біля нашого двору стоїть натовп людей. Підхожу, питаю, що трапилося, і завмираю, як стовп… Люди зібралися на похорон моєї матері. Ось так випадковою долею я потрапив на прощання з найріднішою людиною у світі…
Онуки
Олександр та Костянтин. Вони виховувалися в наших сімейних традиціях і пішли стопами чоловіків своєї родини – захищати Батьківщину. Обоє кадрові військові, сьогодні воюють на різних напрямках, але про них зараз розповсюджуватися не на часі. Але, те, що розповів про онуків Олександр Іванович, гідно окремої героїчної розповіді. Вона буде обов’язково після нашої перемоги.

С. Іванов