Історія прапора і волонтера

Новина про український прапор, який Президент Володимир Зеленський подарував американським конгресменам, стала своєрідною сенсацією для олександрійців, адже саме з нашого міста, пройшовши шлях військовими стежками, стяг потрапив до США.

Ця подія безпосередньо пов’язана з олександрійкою Вірою Олександрівною Вовк – 73-річною пенсіонеркою, волонтером, патріотом, цікавою жінкою, яка віддає всі сили допомозі нашим військовим.

Ми зустрілися з Вірою Олександрівною, і ось що вона розповіла про себе. Працювати почала з 15 років, пізніше закінчила вечірню школу та культосвітнє училище в Олександрії. Все життя присвятила сфері культури – керувала художніми колективами, працювала вихователькою.
– Нашим військовим почала допомагати з перших днів АТО, бо знала, в яких умовах вони перебувають на передовій, – розповідає Віра Олександрівна. – Коли чула від знайомих та волонтерів розповіді про хлопців, які в холоди обв’язували ноги ганчір’ям, бо не було теплого взуття, у мене серце кров’ю обливалося. Тож хіба я могла сидіти склавши руки? Пішла в координаційний центр до Ірини Кабанової та почала волонтерити. Віддала все хатнє майно – від ковдр, консервації до цвяхів, – яке могло стати при нагоді військовим. Пекла пиріжки, квасила капусту, робила салати та кров’яну ковбасу. А в кожній відправленій посилці залишала свої побажання, писала, що воїнів люблять і чекають. Я й зараз кожного місяця віддаю волонтерам половину пенсії…
До росіян у мене з дитинства виробилося неприйняття, і тому були поважні причини. Я пам’ятаю багато розповідей моїх рідних, які постраждали від свавілля радянського режиму. Навіть такий факт, як неприйняття моєї матері до Дніпропетровського вишу через те, що вона розмовляла українською. Хіба це не обурливо? Ми, українці, маємо будувати свою націю! А патріотизм закладений в наших генах. Такої ж думки і моя донька, і всі наші родичі. А сьогодні я першою пішла б на війну, якби не мій вік (до речі, її дочка Наталія працює медсестрою у військовій частині, а зять служить офіцером в ЗСУ –
Авт.).
Військова служба мені знайома, бо свого часу закінчила курси радіотелеграфістів і у 1968-69 роках служила у військовій частині в Канатовому. Доводилося і строєм марширувати, і стріляти, і займатися усіма іншими військовими справами. Якраз у цей час відбувалося придушення “Празької весни”, і я не вірила жодному слову радянської пропаганди про нібито захист соціалістичної демократії…
Та ось прийшла біда в нашу родину – при виконанні бойового завдання на місцевому аеродромі загинув онук Денис.
Він був чудовим сонечком у нашій родині. Завжди усміхнений, доброзичливий, поступливий. Як зараз пам`ятаю ті щасливі години, коли змалечку брала його на репетиції, долучала до художніх сценок.
А Денис з дитинства хотів бути військовим, як його батько. Вчився він добре, спочатку у колегіумі, потім у ЛІТі, а потім вступив до Криворізького коледжу Національного авіаційного університету, де отримав спеціальність зв’язківця. Починав службу на аеродромі у Калинівці, а з 2021 року служив в Олександрії.
Денис зустрічався з дівчиною Катериною, з якою дружив з дитинства. Вони вирішили розписатися 9 квітня. Одруження пройшло тихо, у сімейному колі. Весілля молодята вирішили провести десь у вересні-серпні, бо сподівалися, що війна на той час закінчиться. Хіба могли вони тоді знати, що щасливе сімейне життя закінчиться вже через тиждень? 15 квітня онук повернувся з відрядження і мав вихідний. Але ввечері його викликали на службу, де все й трапилося…
Я дуже переживала за Дениса всі дні війни, але у ту ніч було щось особливе. Було якесь недобре передчуття, і я не спала всю ніч. Задрімала під ранок, а коли прокинулася, дізналася, що ворожі ракети поцілили в аеродром на Кіровоградщині. Коли сказали, що загинув Денис, здалося, щось обірвалося, і для мене все закінчилося…
18 квітня шістьох загиблих поховали на військовому кладовищі. Дениса посмертно нагородили орденом «За мужність” III ступеня…
– Денис дуже любив свою Катю, і молодята поспішали розписатися, – продовжує Віра Олександрівна. – Тож я почала збирати кошти на їхнє весілля, заплановане на осінь. Коли все це трапилося, спочатку було не до грошей, а коли прийшла до тями, пам’ятаю, хтось згадав про них. Тоді стала розмірковувати – що з ними робити, куди витратити? І прийшло рішення. Всі, хто захищає нашу батьківщину, для мене як сини і онуки, тож нехай ці кошти підуть їм! Я пішла до Ірини Кабанової і сказала: беріть ці весільні гроші, купіть на них те, що потрібно хлопцям. Вони всі мої рідні діти.
А потім вийшло так, що за ці кошти на замовлення воїнів була придбана тканина, з якої волонтери пошили прапори. Один з них дістався бійцю, який носив його під бронежилетом.
Пізніше той прапор з підписами воїнів потрапив до нашого Президента, а від нього до Конгресу США. Дізнавшись про це, я аплодувала стоячи! Наскільки це патріотично, наскільки піднімає дух!
Тож я, як і раніше, продовжую свою волонтерську діяльність, готую випічку, печу торти, роблю салати…
Іноді мені здається, що Денис стоїть позаду мене і каже: «Бабусю, не сиди без діла. Ти ж бачиш, ійде війна, хлопці на фронті голодні сидять. Вставай – допомагай»! Тож я так і роблю. Нехай це послугує нашій перемозі!

В. Петренко