Ми – одна сім’я

Продовжуємо розповідь про переселенців, які знайшли притулок у нашому місті. Сьогодні розповідає Олена Піднебесна, мешканка Краматорська.

– До війни я працювала мерчендайзером, а чоловік – старшим зміни охорони у магазині “Епіцентр”. Чоловік працював до останнього дня, доки ми залишалися у місті, а наша продуктова база закрилася у перші дні війни, як тільки почалося бомбардування міста. Спочатку вдарили по аеродрому, потім гатили вже по всьому місту. Я бачила, як здригається мій будинок від вибухів, як падають на голови фосфорні снаряди. Одного разу від ударної хвилі мене навіть скинуло з ліжка.
Коли ситуація на фронті загострилася, ми з чоловіком вирішили: треба виїжджати. Справа в тому, що ми реально боялися за своє життя, адже у нас всі роки була чітка проукраїнська позиція, яку ми не приховували. А що роблять окупанти з такими людьми, ми добре знали. Коли окупанти захопили Сєверодонецьк, нависла загроза і над Краматорськом. Чекати далі не було часу, тож 2 квітня ми виїхали.
Їхати нам не було куди, тому ми вирушили навмання у невідомому напрямку – аби подалі від лінії фронту. Загрузили у машину двох собак, трьох котів, узяли якісь речі, одну валізу та й поїхали. По дорозі взяли свого знайомого, у нього важка форма діабету, потрібні постійно ліки, а чи будуть вони в наших аптеках – невідомо. Тож йому теж треба було шукати більш небезпечне місце. Досвіду керування авто у нас було мало, до того ж, навігатор через відсутність інтернету постійно “зависав”, а дорожніх знаків ніде не було. Отож до вашого міста ми потрапили аж через Дніпро і вже поночі.
Нас приютили на квартирі знайомих товариша, а котів і собак довелося тримати на дачі за містом. Тижні зо два ми їздили по навколишніх селах і селищах у пошуках житла. Бачили, у яких умовах жили переселенці. Так, в одній хатинці жило десятеро в двох кімнатах з протікаючи дахом. Спали на мокрих матрацах. Тож ми були згодні на будь-які умови. А ще хвилювалися за наших чотирилапих – вони ніколи нікуди не мандрували, тому для них цей переїзд був стресом. А по прибуттю їх закрили у чужий хаті, та ще й окремо собак від котів – вони, мабуть, ледь з глузду не з’їхали.
Ми приїхали якраз у час, коли був найбільший потік біженців, тож усе можливе житло було зайняте. Проте світ не без добрих людей. Одного разу нам порадили поїхати до селища Олександрійського. Тут нас зустріла староста Тетяна Бандурко, яка чуйно поставилася до наших негараздів. Підшукала житло, допомогла з меблями. Це золота людина, яка переймається чужою бідою, як своєю.
З’ясувалося, що будинок, де нас поселили, належить відомим в Олександрії людям – сім’ї Гречаних. Це ті, що вирощують гладіолуси та організовують виставки. Цей будинок багато років стояв порожній, лише у 2014 році тут проживали біженці з Горлівки, яких прийняла сім’я Гречаних. Тож ми заселилися, і, оскільки тут давно ніхто не проживав, зробили косметичний ремонт, навели лад на подвір’ї, посадили город. Будинок гарний, на три кімнати, є піч.
Найважче було перші місяці, коли доводилося виживати лише на виплати ВПО. Проте головне, що ми тут у безпеці і не чуємо тієї страшної канонади. Тепер у нас є свої овочі з городу, консервація, в хаті тепло, а головне – ми знайшли роботу. Гречані, їхні сусіди, селищний голова – усі виявилися чуйними людьми, які допомагали хто чим міг.
Спочатку після переїзду я не могла нічим займатися, важко було на душі. Та згодом почала приходити до тями й потихеньку брати себе до рук. До війни у вільний час я виготовляла різдвяні віночки з шишок, які продавала серед знайомих. Також займалася виготовленням декоративних свічок, для цього навіть відвідувала спеціальні курси. Але вільного часу на це майже не було. Лише коли почалася війна, ця справа стала при нагоді – чоловік ще працював, а я сиділа вдома. Тож, щоб не марнувати час і якось відволіктися від сумних думок, всерйоз узялася за нову справу. Працювала майже у темряві, бо вікна були позабивані дошками. Потім продовжила цю справу і на новому місці.
Одного разу Ігор Гречаний розповів співробітниці етнографічного відділу міського музейного центру Олені Мітюриній, що їхня квартирантка виготовляє декоративні свічки. Олену це зацікавило – у музеї якраз готували виставку речей переселенців. Ми познайомилися, а мої свічки потрапили до музею. Пізніше співробітники музею організували виставку художніх робіт переселенців “Творчість під час війни”, де я теж “засвітилася”. Більше того – мені тут організували персональну виставку!
Та ось одного разу мій свекор (йому 86 років і коли ми знайшли житло в Олександрії, забрали з Краматорська до себе) сказав, що бачив по телевізору, як роблять окопні свічки. Це стало моїм осяянням – мені прийшла ідея, що можна робити не тільки інтер’єрні свічки, а й допомагати фронту виготовленням окопних.
Я і раніше думала, чим можу допомагати. Але роботи в мене тоді ще не було, чоловік з інвалідністю (хворіє діабетом уже років 30) і фінансів ніяких не маємо. А тут відчуваю, що, можливо, саме цими виробами зможу надавати допомогу ЗСУ. Тож ми з дівчатами з музею пішли до координаційного волонтерського центру, познайомилися з його керівницею Іриною Кабановою та запропонували цю ідею. Спочатку в центрі здивувалися, адже за всі роки його роботи жодного разу таких запитів з передової не було. Втім вирішили спробувати, і з’ясувалося, що це вкрай корисна річ!
Першу партію виготовили прямо у центрі й відправили хлопцям, які сказали: так, це нам треба. Тоді в соцмережах був кинутий заклик, що нам необхідні жерстяні банки і парафін. Люди відгукнулися й стали приносити до центру матеріали. Потім, доки я не влаштувалася на роботу, виготовляла їх удома.
Також на мене вийшла матінка Надія Бобурко з місцевого храму Петра і Павла смт Олександрійського та попросила, щоб я провела для їхніх діточок майстер-клас по виготовленню свічок. Я провела кілька занять, ідею підхопили, і зараз при недільній церковній школі працює вже цілий цех по виговленню окопних свічок. І якщо раніше я виготовляла десь по 100 свічок за тиждень, то зараз у цеху за два дні по 500-700, які відправляють на передову на Бахмутський напрямок.
У вільний час продовжую займатися і декоративними свічками, але останні новини з мого рідного міста не дають наснаги для творчості, без якої неможливо зосередитися на цій справі. Її можна робити лише з гарним настроєм, адже свічка має нести в дім позитивну енергетику. А новини невтішні – не знаю чому, але останні дні окупанти почали гатити по нашому мікрорайону – що вони там хочуть знищити? Там немає підприємств, там живуть звичайні мирні люди!..
Ми з чоловіком довго шукали роботу, а хто шукає – завжди знайде. Я влаштувалася дистриб’ютором у комерційне підприємство. Перед цим “перелопачувала” всі ресурси, де дають оголошення, писала резюме. Знайти щось підходяще було важко, адже у мене є проблеми зі спиною, тож стояти довго за прилавком або тягати ящики не можу. Ці обмеження значно звужували коло пошуку. Тож я шукала конкретно роботу мерчендайзера, причому таку, щоб встигати на останній автобус до Олександрійського. І ось знайшла. З’ясувалося, що на цю вакансію було багато кандидатів, але всі вони після кількох днів стажування уходили – казали, що важко.
І після цього нам ще закидають –
“понаїхали тут, самим роботи немає”! Така позиція мені знайома була ще з 2014 року, коли до нас у Краматорськ їхали біженці з окупованих територій.
Тоді, пам’ятаю, навіть був письмовий наказ по підприємствах, щоб брати на роботу в першу чергу переселенців. І тоді у нас теж були розмови –
“понаехали тут”. А я всім казала, що не можна так відноситися до людей, які покинули домівки і приїхали хто в чому зміг, шукаючи прихистку.
Чоловік теж нікого не “підсідав”. Він влаштувався на тимчасову роботу.
Ми не жаліємося на долю, проте нам важко – чоловіку постійно потрібні ліки, у нас цілий гурт домашніх тварин, яких ми любимо і за яких відповідаємо. А головне – у нас немає домівки. Але ми українці, ми мужні люди, які прикладають максимум зусиль для перемоги над ворогом, тож не треба ділити нас на “свій-чужий”. Давайте разом робити нашу загальну справу!
А ще я дякую Богові, що постійно зводить мене з гарними людьми. Це й селищний голова Тетяна Бандурко, і дівчата з музейного та координаційного центрів, це й сім’я Гречаних, це й дівчата з храму Петра і Павла, це й наші сусіди. Завдяки їм ми відчуваємо себе, як вдома.
Доповнюючи розповідь Олени, треба сказати, що вона майстриня не тільки у виготовленні свічок, а ще й полюбляє займатися столярством. Для цього в неї є цілий арсенал необхідного устаткування – торцева циркулярка, кромочний фрезер, лобзик, шліфувальна машинка. Свої художні вироби з дерева вона виставляла на аукціон, що організував координаційний волонтерський центр. Ключниці, дошки для нарізання, підставки і, звичайно, свічки були розкуплені учасниками аукціону, а виручені кошти пішли на допомогу ЗСУ.
Також Олена брала участь і в інших благодійних заходах, а з виручених коштів половину віддає волонтерам. А ще, коли з’являється, як вона каже, вільна копійка, обов’язково «донатить» на закупівлю воску для виготовлення окопних свічок.

В. Петренко

P.S. Минулого тижня на сторінках Facebook у багатьох олександрійських волонтерів з`явився текст, який Олена попросила поширити і в нашій газеті: «Що таке окопна свічка і що вона дає? Допоможе нашим хлопцям зігрітися, освітити, навіть зварити їжу, підігріти воду на каву або чай, підсушити одяг, за допомогою свічок навіть можна розпалити багаття. Одна така свічка горить близько трьох-чотирьох годин.
Все, що потрібне для виготовлення окопних свічок: парафін (будь-який, старий, чистий, брудний, фарбований, ароматизований, навіть огарки від свічок). Віск. Жерстяні бляшанки. Гофрокартон.
А що ти можеш зробити? Ти проста людина, в тебе нічого немає. Але можеш пошукати вдома або ж спитати у сусідів, знайомих консервні бляшанки (не з-під пива!), будь-які свічки, огарки, парафін або віск та принести їх у пункти збору. І ми виготовимо з них окопні свічки для Наших Воїнів.
Пункти збору:
Пр-т Соборний, 66 (колишній Надра-банк);
Смт Олександрійське, Храм Петра і Павла. Бляшанки, парафін або віск можна залишати на сходах.
Або звертатися за телефоном: 0507828781, 0969379288.
р/р 4149499139810319. Бобурка Надія Іванівна (Матушка Надія).