Ми – одна сім’я

Цією публікацією ми розпочинаємо серію статей «Ми – одна сім’я» про переселенців, які знайшли притулок у нашому місті, про їхні долі, про втрачені мрії та спроби знайти нове життя.

Розповідає Анна Безкровна:

«До війни наша сім`я жила у Краматорську. Ми з чоловіком працювали інженерами з автоматизації на заводі «Енергомашспецсталь». Діти 13-ти та 10-ти років ходили до школи. Була стабільність і спокій. Та раптом все скінчилося…
Коли канонада почала гримати зовсім близько, вирішили поїхати до батьків чоловіка, що проживали у селі біля Святогорська. Гадали, що тут буде спокійніше, тим паче, що у них були запаси продуктів, колодязь, підвал, свій город.
Проте лінія фронту насувалася все ближче. Спочатку ховалися від обстрілів у підвалі, а потім вирішили, що треба було перебиратися кудись подалі. Їхали майже навмання, обдзвонювали знайомих і родичів, шукаючи хоч якісь можливості знайти притулок. На той час це було вкрай важко – або ціни на житло захмарні, або з кішкою господарі не приймали, або ж пропонували селитися у школах, де облаштовували тимчасові гуртожитки для вимушених переселенців.
В Олександрію приїхали, бо тут можна було хоч на якийсь час зупинитися у маминої подруги. Коли квартиру довелося звільняти, то дійшло до того, що просто ходили по місту і запитувати у перехожих. І все ж таки вдача повернулася до нас обличчям – знайшли будинок у приватному секторі…
Ось так і вийшло, що замість мрій про літній відпочинок біля моря ми раділи хоча б якомусь притулку, де не чути розривів снарядів. А кошти, які ми збирали на літню подорож, пішли на облаштування нового життя…
Треба сказати, що село батьків чоловіка зараз звільнене, і вони нещодавно їздили туди – хотіли повернутися до рідної домівки. Проте їх чекало розчарування – після бойових дій, що велися у селі, хата залишилася без даху, вікон та дверей. Моїм батькам «повезло» ще менше – вони не встигли евакуюватися і зараз знаходяться в окупації…
Після того, як ми знайшли притулок, з`явилися нові випробування – треба було чимось займатися, заробляти на життя, тим паче, що сидіти у чотирьох стінах було нестерпно. А з роботою в Олександрії, та ще й за нашим профілем, надзвичайно проблематично. Проте, якщо чогось прагнути і намагатися цього досягти, то рано чи пізно результат буде.
У мене так і вийшло. Ми зазвичай отримували гуманітарну допомогу в «Центрі допомоги «Олександрія», що на вул. Поштовій (Першотравневій), 9, і ось тут одного разу я натрапила на оголошення про те, що центру потрібні волонтери. Чому б не спробувати, подумала я. І користь буде для таких же, як ми, і при справі буду. Керівниця центру – Любов Мороз – радо мене прийняла, познайомила з колективом, з яким, до речі, ми стали за цей час наче рідними.
Я відразу ж включилася у роботу – якраз надійшла велика партія гуманітарної допомоги від американського фонду World Central Kitchen, і робочі руки були вкрай необхідні. Через якийсь час заступник Олександрійського міського голови Ірина Чемерис, яка часто відвідувала центр, звернула на мене увагу. Ми познайомилися, і вона запропонувала працювати разом з нею. Отже зараз я працюю помічницею Ірини Чемерис у міській раді. Однак не залишаю друзів – волонтерів з Центру та допомагаю, чим можу.
Користуючись нагодою, хочу виказати слова подяки мешканцям міста та всім, хто піклується та допомагає вимушеним переселенцям.

В. Петренко