Перша лінія допомоги

Сьогодні вся увага українців зосереджена на фронті, на військових та їхніх потребах. Проте є категорія громадян, про яких ми не маємо права забувати, незважаючи на всі негаразди, що нас спіткали. Це люди, що перебувають у складних життєвих обставинах, інваліди, знедолені. В Олександрії цією категорією громадян опікується міський територіальний центр, зокрема перше відділення центру, яке безпосередньо займається наданням допомоги вдома маломобільним людям, які не здатні до самообслуговування. На сьогодні у відділі зареєстровано 410 підопічних, яких обслуговує 3 соціальні фахівці та 41 соціальний працівник.

Також вони займаються комунікацією та захистом інтересів отримувачів соціальної послуги в державних і місцевих органах влади, в установах, організаціях, підприємствах. Це, наприклад, сплата та звірка комунальних послуг, вирішення питань з оформленням субсидій, пільг, сприяння в отриманні медичних послуг тощо.

Ця робота надзвичайно відповідальна і важка, тож напередодні Дня соціального працівника, який відзначається в Україні 6 листопада, ми зустрілися з однією з кращих працівниць відділення соціальної допомоги вдома – Світланою Кишмар.

– Народилася я в Олександрії, – розповідає  Світлана. – Закінчила педагогічне училище та 10 років відпрацювала вихователем у дитячому садку. Після декретної відпустки не змогла повернутися на колишню роботу, тож звернулася до центру зайнятості, де мені запропонували спробувати себе у якості соціального робітника. Я пройшла випробувальний термін і мені ця робота прийшлася до душі. Допомагати людям, знати, що вони тебе чекають, тим паче, що для багатьох наших підопічних соціальний робітник – єдиний зв’язок із зовнішнім світом – це мені сподобалося. Тож відтоді я вже 15 років займаюся цією справою.

Люди трапляються різні і до кожного треба шукати підхід. Ось у нас є підопічна, яка за шість років змінила шістьох соціальних працівників. Ніхто їй не може догодити, все їй не так. Щось не сподобалося – все, пише відмову. Такий характер. Є такі, що можуть щось забути, наприклад, куди поклали пенсію, а потім звинувачують соціальних працівників. Проте більшість з них – чуйні люди, ми стаємо один для одного, як рідні.

–  Треба віддати належне нашим працівникам, які роблять цю важку, але важливу справу, –  каже директор міського територіального центру Олена Грінчак. –  Адже окрім фізичного навантаження, інколи доводиться отримувати і моральне. Підопічні (а це зазвичай хворі люди) бувають різними за характером, за проявом емоцій. Тож треба мати неабияку витримку, щоб стримано і якісно виконувати свої обов’язки. Доброта  і чуйність, співпереживання, уміння розділити чужий біль, вчасно прийти на допомогу у важку хвилину, розрадити – це в характері наших соціальних робітників. Слід відзначити, що середній вік соціальних робітників, які працюють в територіальному центрі – це 40-50 років. Деякі робітники віддали соціальній роботі більше 15 років.

Щодо подібних прикрих випадків, то скажу, що наші працівники не мають навіть поняття, щоб узяти щось чуже. Тож коли бувають такі звинувачення, для нас це справжнє ЧП. Вимушені проводити ціле розслідування, щоб встановити істину. Нещодавно був подібний випадок. Кілька днів шукали пенсію, аж поки не знайшли її у городі, де її загубила підопічна. Не часто, але бувають випадки, що вина все таки соціального робітника, то з такими прощаємося не роздумуючи. Немає нічого гіршого, ніж дискредитація  нашої служби.

Хочеться одразу знайти людей не тимчасових, говорить пані Олена,  які розуміють, на яку посаду йдуть, і погоджуються на неї за покликом серця. Але багато хто не витримує – все ж, працювати доводиться доволі непросто. Через напружену працю та подібні прикрощі у декого із співробітників розпочинається процес “вигоряння”. Тож наше завдання підтримувати їх, допомагати один одному.

Що стосується Світлани, то її надзвичайно люблять підопічні. Напевно тому що робота для неї не тільки виконання певних зобов’язань, а й, перш за все, милосердя та людяність, доброзичливе відношення до людей, як до своїх близьких.

– У мене 12 підопічних, половині з яких вже за 80 років, – продовжує Світлана Кишмар. –  Є й інваліди-візочники. Свій день, тиждень, місяць треба спланувати так, щоб встигти скрізь. Окрім щоденних обов’язків по хатній роботі – прибирання, прання, готування їжі та інше, треба ще й встигнути пробігтися містом – кому якісь документи оформити, когось до лікаря записати, комуналку оплатити, продукти закупити.

Також треба знати та пристосуватися до звичок кожного – комусь, наприклад, треба хліб тільки певного найменування і тільки з “Файно-маркету”, комусь молоко, але тільки з Головківки, комусь м’ясо тільки на кістці, комусь комуналку треба сплачувати лише у зазначеному відділенні банку, бо там комісія на кілька копійок дешевше. А тут ще то тривоги постійні, то відключення світла. Тож треба враховувати і такі непередбачувані обставини. Часто доводиться жертвувати власним часом, бо окрім основної роботи треба обов’язково поспілкуватися – це для багатьох одиноких людей особливо важливо. Як правило їх рідні або живуть далеко, або вже втрачені контакти.

– Мене від «вигорання» рятує моя власна сім’я, говорить Світлана, повертаючись додому – відпочиваю там душею. Коли стикаєшся з людським болем, починаєш більше цінувати те, що маєш. І власні негаразди починають здаватись не такими вже й серйозними. 

– Зараз цим людям приділяється особлива увага, – додає директор терцентру. – в кого була потреба придбали до зими дрова, овочі, теплі речі, свічки. За рахунок благодійників надаємо продовольчу підтримку. В цьому нам допомагають підприємці міста, благодійні та релігійні організації. З гуманітарною допомогою у вигляді товарів б/в допомагає благодійний фонд “Служба Самарянина”, громадська організація «Зірка надії».

Також хотілося б сказати, що до Дня соціального працівника всім співробітникам територіального центру буде виплачена премія. Кращих, серед яких і Світлана відзначить подяками міська рада.

Це всього один приклад із життя соціального робітника. Можливо комусь він здасться таким буденним і звичайним, проте за цим стоїть людська небайдужість до оточуючих, а ще вміння професійно виконувати свою роботу. Так відбувається тоді, коли людина дійсно працює за покликом душі і велінням серця, коли на роботу йде з посмішкою, незважаючи на погоду чи пору року, не зважаючи на свої домашні проблеми та негаразди, адже і в соціальних працівників вони є, бо вони люди, такі як і ми з вами, йдуть бо знають, що потрібні.

Я. Трескіна