День шахтаря сьогодні йде в історію?

Найшанованіше колись в Олександрії свято – День шахтаря – сьогодні йде в історію. Практично ніде вже не згадується, що Олександрія – це шахтарське місто. Але саме завдяки буровугільному комплексу було збудовано та створено буквально все те, що ми сьогодні маємо. Саме цей “локомотив” перетворив глухе містечко на прекрасне та улюблене нами місто.
Про втрачені можливості та реальні перспективи відродження олександрійської вугільної промисловості наша сьогоднішня розмова з фахівцем в енергетичній галузі та економістом – олександрійцем Олександром Бєловим.

– Ви розпочали свою трудову діяльність у ДХК «Олександріявугілля»?
– Виробничу кар’єру я розпочав на Семенівському заводі гірського воску (СЗГВ) наприкінці 90-х інженером із впровадження нової техніки та технології, а вже потім на різних посадах у системі “Олександріявугілля”. Сьогодні Олександрія залишається моєю малою батьківщиною, але основне місце роботи вже давно в іншому регіоні, та інтереси набагато ширші за олександрійське буре вугілля.
– А хіба наприкінці 90-х ще був Семенівський завод? Адже він першим пішов на ліквідацію!
– Був і не лише був, а й мав перспективи розвитку. Технічно завод із випуску основного продукту (гірського воску), на честь якого він названий, був звичайно старим підприємством, але ще цілком життєздатним. Звичайно, потрібно замінити «серце підприємства» – екстракційний цех та інше, а це було відносно недорого зробити, і підприємство могло вийти на європейський рівень. До речі, європейського рівня він і був для свого часу, ось тільки час був у ньому «заморожений» у німецькій технології середини минулого століття.
– У 2013 році в “ОТ” вийшов цілий цикл ваших статей про історію розвитку вугільної промисловості Олександрії. А нещодавно ви сказали, що тоді багато цікавого “залишилося за бортом”, оскільки пізніше з’явилися додаткові дані, які, гадаю, можуть бути цікавими читачам.
– Вірно, тому пропоную поговорити не про те, які саме підприємства ввели в експлуатацію і в якій кількості, а про причину цього явища. Навіщо все те було? Що послужило основою і чому саме так, а не інакше сталося? Це історія довжиною в період понад століття.
Отже, видобуток бурого вугілля в Україні не був пов’язаний з появою в 1890 році шахти “Николай” в Олександрійському регіоні. І цю подію ще не можна назвати початком буровугільної промисловості. Все почалося за «класикою жанру» економіки: є попит – буде пропозиція. Так, у середині ХІХ століття у зв’язку з розвитком цукрової та винокурної промисловості, що вимагало значного збільшення паливних ресурсів (спостерігалося швидке винищення лісів у центральній Україні), зріс інтерес до бурого вугілля.
За кошти скарбниці (бюджету, як кажуть зараз) та цукрозаводчиків на території колишніх Київської та Херсонської губерній проводилися пошукові роботи та була виявлена низка буровугільних покладів. У 1861 р. був розпочатий видобуток вугілля на Журавському, а слідом за ним і на Катеринопольському родовищах для забезпечення паливом Капітанівського та Ольхівського цукрових заводів (для довідки: цукровий завод у селі Капітанівці Новомиргородського району – найстаріше підприємство цукрової промисловості, що діяло до 2022 року).
Видобуток того часу, щодо сучасного періоду, був вкрай низьким – від 1,6 млн пудів на рік (26,2 тис. тонн) до 4-х млн пудів (65,5 тис. тонн) за період з 1887 по 1896 роки. Більше того, обсяги видобутку були нестабільні і до початку XX століття навіть мали тенденцію до зниження.
Як не парадоксально, у XIX столітті була та сама картина, що й наприкінці XX. Спочатку було збільшення геологорозвідувальних робіт і зростання видобутку, потім певна стабілізація і – занепад, тобто зниження виробництва. Що цікаво, рівно через 100 років, на рубежі XX і XXI століть, причини занепаду галузі повторилися точнісінько: труднощі осушення гірничих виробок; низька продуктивність праці; недосконалість методів його спалювання та, відповідно, відсутність широкого кола споживачів.
І, напевно, головне – рядове буре вугілля після початку розвитку залізниць у центральній Україні не змогло конкурувати з високоякісним кам’яним вугіллям з регіону селища Юзівки (сьогодні це Донецьк), яке лежало там буквально прямо під ногами.
Тим не менш, видобуток у XIX столітті продовжувався протягом десятиліть, наприклад, на Катеринопольському родовищі буре вугілля видобували протягом чверті століття.
В Олександрійському регіоні також розвивався «кустарний» видобуток цього виду палива. Навіть більше. Оскільки XX століття «стартувало» як століття електрики, то вже в 1910 році в межах міста була побудована невелика електростанція, що використовувала буре вугілля як паливо, і завдяки чому в місті з’явилося електричне освітлення.
Більший інтерес до освоєння покладів бурого вугілля виявився у роки першої світової вій-ни, коли залізничний транспорт, завантажений військовими перевезеннями, не міг забезпечити промисловість правобережної України Донецьким вугіллям. Тоді ж, 1917 року, з’явився новий продукт – брикет, для виробництва якого було встановлено перший брикетний верстат.
У 1919 р., незважаючи на інтервенцію та громадянську війну, в Укргеолкомі було створено «Бюро досліджень та розробки бурого вугілля» і розпочаті пошуково-розвідувальні роботи в Олександрійському та Єлисаветградському районах. Ці дослідження тоді вважалися “терміновими та бойовими”.
У 1929 році в Олександрії організована геологорозвідувальна партія, якою були частково розвідані запаси в окрузі Олександрії і найбільшого з них – «Олександрійського» родовища та інших, назв яких зараз не зустрінете на геологічній карті.
1932 року розпочата експлуатація Олександрійського родовища відкритим способом – на Байдаківській ділянці (зараз там дачі та зона відпочинку). Це був прорив для того часу! Адже до цього видобували, як правило, невеликими шахтами, або копанками, як зараз би сказали. Розкривні роботи на розрізі починалися вручну, і лише пізніше впровадили механізацію за допомогою екскаватора «Горловець». Широко застосовувалась і гідромеханізація, на відвалах якої нині росте сосновий ліс біля Будинку ветеранів.
Проєктна продуктивність розрізу становила лише 270 тис. тонн. Вугілля з цього розрізу та шахт перероблялося у паливні брикети на побудованій поруч першій Байдаківській брикетній фабриці (будівля цеху збереглася до сьогодні) та використовувалась на електростанції потужністю 5,1 МВт. Брикет тоді став основним видом продукції, одержуваної з високовологого бурого вугілля. До речі, вже в ті роки був відомий і застосовувався в Європі метод зрідження вугілля, отримання піролізного та синтез-газу і продуктів синтезу, про який сьогодні багато говорять як про перспективне використання бурого та кам’яного вугілля (синтетичне паливо для німецьких моторів – якраз звідти).
Наприкінці 30-х на цій брикетній фабриці був відкритий цех з одержання/вилучення гірського воску. Вивчаючи схему старого виробництва, зараз дивуєшся простоті технічних рішень. Однак це було не просто спалювання вугілля, це вже було вуглехімічне підприємство. Думаю, з цього моменту видобуток та переробку вже можна назвати саме буровугільною промисловістю, оскільки з’явилися всі характерні ознаки цього визначення. Більше того, почалося будівництво Семенівсько-Головківського розрізу, а загальний видобуток у першій половині 40-х мав бути доведений до 1 млн тонн.

– Тобто, ви хочете сказати, що початок буровугільної промисловості був не в 50-х роках, а раніше?
– Виходить, що так. Адже саме у 30-х та на початку 40-х стали зрозумілі масштаби покладів бурого вугілля Олександрійського регіону. На той час геологи вже нарахували їх близько 500 млн тонн.
З початоком другої світової війни виробництво зупинилося зовсім ненадовго. До речі, як показує аерофотозйомка 1943 року, Байдаківський розріз не був затоплений водою. На фото видно, що довкола фабрики видно дим. Це означає, що під час війни підприємства продовжували функціонувати.
Так ось, практично відразу після звільнення міста швидкими темпами були оновлені шахти №2, №3, Байдаківський вугільний розріз та брикетна фабрика. Трохи згодом розпочав виробництво цех гірського воску. Вже в планах на післявоєнну п’ятирічку на 1950 рік буровугільній галузі УРСР потрібно було видобути 6 млн тонн вугілля. І ця вимога була зафіксована не в якихось там програмах з міністерства чи регіону або протоколів комітетів партії – все було закріплене на рівні Союзного законодавства у «Законі про п’ятирічний план відновлення та розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр.»
– І все ж таки, “Олександріявугілля”, яке ми пам’ятаємо, бере свій початок з 50-х років минулого століття?
– Так, уже у 1951 – 1953 роках буровугільна промисловість України отримала потужний імпульс у розвитку. У той період було закінчене будівництво трьох нових, високотехнологічних на той час комплексів з видобутку та переробки вугілля – Байдаківського, Семенівсько-Головківського (Димитрівського) та Юрківського (Черкаська обл.). Застосовувалася майже 100% німецька виробничо-організаційна структура видобутку та переробки. Будувалися потужні високопродуктивні гірничі підприємства у комплексі з брикетними фабриками та ТЕЦ.
У Німеччині були «запозичені» не просто структура, а й обладнання. СРСР як країна-переможець мала право на отримання репарацій. Тому понад 70 відсотків обладнання, яке працювало аж до сьогодення, було завезене до СРСР після війни з Німеччини. Наприклад, транспортно-відвальний міст «Берг-віц», що працював на Морозівському розрізі, був зроблений ще у Веймарській Німеччині в 1932 році. Виріб унікальний: його довжина практично відповідає висоті Ейфелевої вежі. І прослужив він понад 70 років на різних родовищах. Це свого роду рекорд тривалості експлуатації гірничого обладнання.
Гірники говорили, якби не «експеримент» з орендою та передача розрізу невеликій фірмі «Експлерент» із Дніпропетровська, міст, виготовлений із «круппівської» сталі, міг би працювати ще тривалий час.
– Навіщо все це було потрібне в середині минулого століття? Щоб «наздогнати та перегнати!»?
– Все було набагато прозаїчніше. Як я вже казав, наприкінці XIX – початку XX століть велася конкурентна боротьба між центрально-українським бурим та донецьким кам’яним вугіллям. І тоді буре вугілля майже повністю програло б цю боротьбу. Так от, в середині XX століття воно якщо не взяло реванш, то вже точно знайшло свою ринкову споживчу нішу.

Далі буде…
Г.Сергєєв