До Дня будівельника

У минулому столітті, а можна сказати – тисячолітті – вся Олександрія у другу неділю серпня святкувала День будівельника. Святкували в парку Будівельника, який зараз називається парком Шевченка. Святкували з розмахом – грала музика, виступали зірки естради. Всі раділи і веселилися. Тому що будували не тільки місто, а й світле майбутнє, яке називалося комунізмом.

Були часи, коли в експлуатацію здавали по 30 під’їздів 9-поверхових будинків на рік. Крім того, зводилася уся необхідна інфраструктура: магазини, дитячі садочки, школи, котельні. Будувалися заводи та фабрики. Увесь приватний сектор міста мав піти під знос.
Зараз мікрорайон “Південний” стоїть на колишніх полях сільгосптехнікуму. А від нього – за генеральним планом – аж до річки повинні бути 14- та 16-поверхові будинки. Планувалося побудувати для цього мікрорайону станцію швидкої допомоги зі своїми корпусами, двохзустрічну тролейбусну лінію, яка б зв’язувала промислову зону, 14-й мікрорайон, Перемогу, БАМ, 8-му школу.
Мабуть, не всі знають, що на території, де зараз 17-та школа, колись був великий пустир. На ньому було старе кладовище, скіфська могила, а ще літній кінотеатр. Пам’ятаю, там знаходили старі монети, навіть німецькі пфенінги. Потім могилу старого скіфа розкопали археологи, старі кістки з кладовища десь вивезли. А за рік на тому місті побудували школу.
До будівництва БАМу ота річечка-вонючка ще не була вонючкою. Вона текла джерельною водою. А в районі 17-го училища і там, де зараз гаражі – до Рудорема було два озера, навіть карасі водилися.
В місті був будівельний трест “Олександріяважбуд”, який мав з десяток управлінь, гаражі, ДОК, завод ЗБВ, УПТК, велику кількість власної техніки. Лише баштових кранів було більше двадцяти. Крім того, були свої бази відпочинку біля Світловодська на Дніпрі, в селищі Коблево на Чорному морі.
До 1973 року в місті не було жодної 9-поверхівки. А всі ці будинки, які зараз є в Олександрії, були побудовані з 73-го по 93-й роки.
Особисто я починав трудовий шлях рядовим робітником, потім, після закінчення інституту і університету, став керувати комплексною бригадою, що працювала на госпрозрахунку. Працювали не просто добре, а до сьомого поту. І в люті морози, і в спеку, і під дощем. Тоді була партійна установка: давати план будь-якою ціною, і ми його давали. Адже в місті на квартирній черзі стояло більше 10 тисяч осіб.

У моїй бригаді були і хлопці, і дівчата, які, незважаючи на важку працю, добре заробляли. Зарплата становила 400-500 радянських рублів. На сьогоднішній день це приблизно 40-60 тисяч гривень. Я, як бригадир, отримував десь 800 рублів (зараз це до 100 тисяч).
На жаль, з розвалом Радянсь-кого Союзу розвалилася і будівельна галузь. Не стало підприємств, які обслуговували будівельну галузь міста. Після 1993 року в місті не побудовано жодного великого будинку. Це “простой” довжиною у 30 років. Та й ті будинки, що я будував, приходять в упадок, потихеньку розвалюються. Це тому, що будували їх як тимчасове житло з гарантією на 50 років. І все!
Та що б там не було, я пишаюся тим, що брав безпосередню участь у будівництві міста, міста моєї мрії і молодості – Олександрії! Проходячи часом вулицями, кажу онукам:
– Ось цей будинок я будував у 76-му, а ось цей напроти – у 82-му. А ось цей басейн і школу я теж будував…
– Ти що, діду, це все побудував? Усе місто?
– Так, – кажу, – побудував, і залишаю вам на пам’ять. Будівничими були і мої діди-прадіди, батько, дядьки. І я теж став БУДІВЕЛЬНИКОМ!
Ще живі ті люди, які працювали поряд зі мною – це пани Скляр, Неживенко, Стрижак, Яриш, Шмаков, Безрукавий, Плотніков. Ще живі монтери, маляри, теслярі. Всіх їх вітаю зі святом – Днем будівельника!

З повагою, Анатолій Оладенко