Історія Woliart Club

Вже п’ятий рік в Олександрії існує Woliart Club, проте розповісти про місце, де збирається творча молодь, чесно кажучи, все не було нагоди. Та ось привід знайшов себе сам – нещодавно відбулася гучна та масштабна подія від акторів клубу. Це вистава за п’єсою Шекспіра, поставлена просто неба у парку Шевченка. У постановці було задіяно понад 50 осіб, а сама вона тривав 4,5 години! Тож наша сьогоднішня розмова про клуб та його роботу – з ідейним натхненником, засновником та керівником закладу Ярославом Шаповаловим.

– Взагалі-то, я мав стати фармацевтом і піти стопами моєї матері, – розповідає Ярослав. – Проте творча натура хотіла більшого. Ще навчаючись у школі, я прогулював уроки, проводячи час у… бібліотеці. Дуже захоплювався філософією, тому при будь-якій нагоді біг у читальний зал вивчати праці великих філософів. Навчання давалося легко, тому 11-й клас закінчив екстерном, і у 16 років зміг вступити до Кіровоградської філії Харківського фармацевтичного університету, сподіваючись, що майбутня професія дасть мені змогу допомагати людям. Навчаючись у фармацевтичному університеті, паралельно займався творчістю – грав у Кіровоградському студентському театрі “Оазіс” та у музичній групі “Случайный прохожий”. Заглиблюючись у розуміння анатомії людини, фізіології, мікробіології, прийшов до розуміння малої ролі фарміції у здоров’ї людини, а часом і великої шкоди від фармацевтичного втручання в природні процеси реабілітації організму, тому на 3-му році кинув навчання і на пропозицію зведеної сестри поїхав до Москви “шукати себе” у творчості. Працював моделлю, натурником у відомих художніх вишах, знімався в епізодах у кіно та серіалах. До речі, одного разу на зйомках довелося перетнутися з нашим нинішнім Президентом, а тоді відомим актором та продюсером Володимиром Зеленським.
Одного разу товариш запропонував організувати зустріч з Амір Кханом – відомим індійським актором і продюсером, якого називають другою за значимістю людиною в Боллівуді. На той час я вже поставив виставу “Лускунчик”, яка пройшла з успіхом та була тепло прийнята глядачами. Тож, впевнений у своїх силах, не міг пропустити можливості зустрітися з метром світового кінематографа, маючи намір запропонувати йому співпрацю. Кинувши все, помчав до Індії! Знаючи, що в Боллівуді цінуються актори з європейською зовнішністю, я сподівався пробитися в кіноіндустрію і навіть узяв із собою артистів трупи. Проте зустріч із метром кіно не відбулася, тож актори повернулися до Москви, а я вирушив у велику пішу мандрівку через усю Індію від Арамболя до Варанас і далі через Непал по горах до самого Тибету. Але це окрема історія, про яку навіть хотів написати книгу!
Повернувшись до Олександрії, вже за місяць відлетів до Таїланду. Тут я, вже маючи досвід організації масових заходів та сценічних постановок, знайшовши однодумців – таких же відчайдушних та веселих хлопців і дівчат, організував з ними агенцію з виробництва шоу-програм для англомовних та переважно російськомовних клієнтів. Окрім сотень індивідуальних замовлень по організації свят, що ми виконали для жителів Таїланду, ми створили 4 повномасштабні вистави. Одна з них була реалізована на льодовій арені на о.Пхукет, де панує вічне літо. Друге, повномасштабне театралізоване льодове шоу за мотивами книги «Пісня льоду й полум’я», яке вже було поставлене зі спеціально запрошеними фігуристами з Бельгії, так і не вдалося побачити світу через карантин.

Там я пропрацював 4 роки, паралельно займаючись втіленням свого проєкту, який виношував з 2014 року. Якщо говорити коротко, то ідея полягає в тому, щоб об’єднати людей мистецтва для створення і реалізації соціальних та творчих проєктів, направлених на підвищення культурного та етичного рівня суспільства. Справа в тому, що сучасна молодь Олександрії, і не лише молодь, зовсім не знає, чим себе зайняти, куди піти, що подивитися, в чому взяти участь… Сидіти вечорами, розпиваючи спиртне, або курити кальян – це деградація культури та загроза нашому майбутньому.
З іншого боку, кожна людина має внутрішній потяг до мистецтва, та не кожен може його реалізувати. А ті, що наперекір буденності та матеріальним цінностям світу присвячують своє життя культурі, – живуть хоч і цікавим, але здебільшого нужденним життям. Ті, що знаходять способи заробити на своєму мистецтві, здебільшого жертвують ідеологією в угоду замовнику. Тож я хотів долучити молодь до цікавих справ і дати творчим людям можливість об’єднатися заради високих цілей. Усе сказане можна здійснити, об’єднавшись у клуб – організацію, де кожен може проявити свої здібності, спілкуватися з однодумцями. Девізом клубу стали слова «Воліарт – це місце творчості, спілкування та натхнення». А в назві клубу є абревіатура зі слів «всесвітня організація людей мистецтва»
За великим рахунком, наші ідеї ще ширші. Якщо дивитися на проблеми суспільства глобально, то сьогодні ми бачимо нерозуміння один одного. Люди роз’єднані расово, територіально, ідейно та за релігіозними віруваннями. Ми не співчуваємо один одному, не цінуємо таких, як ми самі. Наприклад, запитайте будь-кого зі своїх близьких, чи замислювався він про те, що кожен день у світі від голоду помирає понад 2 тисячі людей?..
Я почав із того, що власну квартиру перебудував під потреби майбутнього закладу: зона для спілкування, відпочинку з настільними іграми, сцена, бібліотека, кінозал, гримерка. Також невеличкий дворик обладнав для спілкування на свіжому повітрі. Збіглося так цікаво, що свій клуб я почав створювати майже одночасно з галереєю Ірини Кваші та міським «Антикафе». І так само, як і вони, все робив сам, власним коштом і власними руками. Певно, настав час, коли наше невиличке місто заслуговує великого культурного розквіту.
Під час ремонту сталася неприємність: гроші, відкладені на ремонт, вкрали. Тоді я звернувся за допомогою до друзів, і багато хто відгукнувся, прийшли на допомогу олександрійці які приїхали з інших міст і навіть країн! Найбільше часу – майже 8 місяців – пішло на боротьбу з бюрократичними зволіканнями щодо переведення власної житлової площі до нежитлового фонду. Чиновники не розуміли, як це – переоформити приватну квартиру в клуб.
Проте спільними з однодумцями зусиллями ми закінчили задумане, і 15 вересня 2017 року я оголосив про відкриття клубу. З тих пір наші двері відчинені для всіх, хто хоче не нудно та з користю провести час.
Ми регулярно організовуємо вечори музики, літератури, філософії, кінопоказів, різні майстер-класи, заняття для дітей. Для них наразі навіть працює невелика секція гімнастики.
Сьогодні, гадаю, мені вдалося здійснити задумане, і клуб справді став місцем творчості, спілкування та натхнення. Є багато завсідників та тих, хто, як кажуть, прижився тут на постійній основі. Іноді трапляється, що ми не можемо вмістити всіх охочих. Уявіть собі, що таке відбувається навіть на літературних вечорах. Кажуть, що сьогодні ніхто вже не захоплюється поезією, але якщо вірші написані, наприклад, твоєю подругою чи другом, то це завжди цікаво. І тоді у нас аншлаги!
У клубі регулярно виступають відомі у місті музичні гурти. А деякі з них почали свій шлях саме в нас. “Фанкус Крок”, дует “Мета” вже добре відомі в Олександрії. Є й нові імена, які набирають обертів, наприклад, гурт “Фловер Док”.
На жаль, фінансово утримувати клуб такого напрямку складно. Якщо в ремонт приміщення я вклав усі свої заощадження, зароблені в Таїланді, то зараз підтримувати клуб непросто – можна сказати, що я працюю собі на збиток. Адже ціна вхідного квитка 50 гривень ніяк не окупає витрати. Але я не падаю духом – головне, що ми робимо потрібну справу.
Велика подяка усім, хто підтримує клуб, команді волонтерів УВС, друзям, скаутам та окремо Юлинці Сливюк – нашій художниці та дизайнеру. Дяка заступниці мера Iрині Чемерис за увагу до клубу та моральну підтримку. Особливо велика подяка моїй мамі Шаповаловій Лідії Адамівні і бабусі Стоцькій Ользі Данілівні, що своєю вірою і турботою надали неоціненну поміч у реалізації цього проєкту.
Окремий напрямок нашої діяльності – сценічне мистецтво. Нашою першою роботою була вистава “Донор”, яку зрежисував Анатолій Колесников. Постановка вдалася і мала великий успіх. Ми ставили цю виставу і на нашій сцені, і в міському театрі, і в районному будинку культури. Так співпало, що у постановці брала участь Світлана Мозгова, і це була її остання роль за життя, але і надалі вона була акторкою нашого театру на екрані кінопроєкції.
Наступними нашими роботами були спектаклі “У ліжку з ворогом”, “Давай займемося сексом”. Вони також мали великий успіх у глядачів.
І ось я вирішив “замахнутися” на Шекспіра. Причому не просто зробити виставу за сюжетом будь-якої п’єси, а повністю відтворити п’єсу класика. Це мало бути щось видатне і не схоже ні на що, що робилося раніше. Я обрав “Сон літньої ночі”. 4 місяці команда із 40 осіб готувала прем’єру, яка відбулася у парку Шевченка…
Про цю виставу цікаво розповіла письменниця та ведуча Кіноклубу документального кіно Docudays UA “Кіно-Time” Аліна Шевченко: «У липні вкотре Club гучно про себе заявив прем’єрою вистави за п’єсою Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі». Прем’єра вистави відбулася у парку Шевенка у класичному прочитанні, загальна тривалість якої 3,5 години. Просто неба, під звуки природи: пташиний спів, шум вітру і річки неподалік, театр WoliArt-клубу переніс олександрійців у шекспірівську добу. До вистави було залучено близько 50 осіб: від акторів до гримерів та костюмерів, як тинейджерів, так і більш старших, досвідчених фахівців своєї справи. Події у п’єсі «Сон літньої ночі» відбуваються в Афінах, серед лісової місцевості. Режисер вистави Ярослав Шаповалов підібрав для проведення дійства максимально схожі умови, адже вистава відбулася не на сцені театру, а просто неба, замість ліхтарів – сонячне освітлення, замість фонових звуків – пташиний спів. Готувалися до вистави протягом чотирьох місяців; за цей час було проведено кастинг між всіма охочими на ролі головних героїв. Вхід на виставу був вільним, за бажанням гості могли задонатити (пожертвувати) на допомогу Збройним силам України, а саме було зібрано понад 4 тисячі гривень. Вистава за п’єсою середньовічної Англії відбулася українською мовою задля збереження і популяризації культури навіть в умовах війни».
– Що далі в планах? – продовжує Ярослав. – Нові вистави, нові проєкти. Планую розширювати ідею нашого клубу в інших країнах. Зараз іде напрацювання подібних клубів у Європі, Таїланді, на Балі.
Однак, цим ідеям судитиметься здійснитися вже після війни. Знаю, що перемога буде за нами! А вже потім продовжимо наші мирні справи.
Проте клуб буде продовжувати свою роботу, тож, якщо ви співаєте, танцюєте, пишете вірші, граєте на музичних інструментах – сцена Woliart Club чекає на вас. Заходьте в гості – будете приємно здивовані!

С. Іванов