Люди

«Ти не уявляєш… Сказати, що болить – це нічого не сказати…» – пише подруга у Vaiber, в якої чоловік на фронті… «Абонент знаходиться поза зоною мережі…» – сьомий день поспіль чуєш з Димера (під Києвом) від родичів… «Була в мережі 05.03.2022 в 12.43» – бачиш в Телеграм в контакті колеги з Маріуполя… КИЇВ, ХАРКІВ, МАРІУПОЛЬ… невимовна наша загальна туга та біль…А на вулиці світить сонце. Хоча ночами падає сніг, вдень уже пахне весною. Волають березневі коти. Та їм немає діла, що там відбувається в людей…
… А люди в місті стали менше говорити, у чергах в магазині, просто на вулицях – не голосно. Жінки забули про макіяж. У всіх в очах одна на всіх тривога… Та разом с тим перестали грубити й сваритися. І почали ставитися один до одного уважніше й добріше. Без вагань пропустять у черзі, якщо ти поспішаєш, навіть не питаючи причини. Тому що причин зараз у кожного вистачає. Частіше вимовляють «дякую» та «вибачте». Не забирають з полиці в магазині останній буханець хліба перед тобою. Сьогодні під постами у ФБ про дітей, які залишились без батьків через війну – купа дописів: «я можу забрати», «я візьму в родину». Сьогодні за годину можна знайти автівку, щоб поїхати у Кропивницький відвезти «передачку» бійцю і водій не візьме за це гроші. А пам’ятаєте, у мирний час часто хтось щось робив безкоштовно? А сьогодні ми багато чого робимо та віддаємо безкоштовно. Тому що зрозуміли, що насправді гроші нічого не варті, а кожен вартий того, що в нього в середині.
Та багато чого, що було «до» – то вже не про нас. Точніше, не про теперішніх нас. І я зараз не хочу згадувати про мародерів, зрадників. У важкі часи війн та катастроф вони були й будуть завжди. Але тепер ми будемо знати їх в обличчя. Тепер ми самі негайно їх караємо. Тепер ми можемо відкрито обсмикнути хамів і облити презирством зрадників. Сьогодні ми швидко навчилися не мовчати: з приводу тих, хто безсовісно завищує ціни на продукти, з приводу біженців, що гидко поводять себе. І зараз я хочу розповідати про тих біженців, які випадково почувши від хазяйки квартири, де вони знайшли притулок, що вона не може знайти в аптеках потрібних мамі ліків та купити макаронів у магазинах, їдучи далі країною залишили їй ті самі ліки та макарони з гуманітарної допомоги, яку отримали. Я не хочу тепер згадувати про родичів та друзів з тієї, іншої країни, чи навіть планети, які майже за три тижні жодного разу не зателефонували, не спробували знайти в соцмережах. І так хочеться вірити, що вони мовчать не від байдужості, а від сорому перед нами… Сьогодні я хочу розповідати про чужих людей, які стають за півгодини рідними, про малознайомих, які при зустрічі обіймаються. Ми нарешті відчули, що означає бути насправді, не за гаслами, вільними та сміливими. Що таке патріотизм не на словах. На жаль, дуже великою, нестерпно болючою ціною…
Саме тому ми стали менше та тихіше говорити. Але це не від страху чи зневіри. Це від того, що ми помудрішали за дуже короткий час, нібито «діти подорослішали». Ми стали іншими. Сильними та сміливими. І відтепер ми завжди будемо такими. Тому ми переможемо.

Ольга Антонова