Березень 2022

Ніколи не любила березень. За його мерзотну погоду та нещире і двозначне свято 8 Березня. А відтепер у цю пору року я завжди буду згадувати те виття сирени, від якого підступає нудота, але буду святкувати Жіночий день, аби тільки наші чоловіки, живі й здорові, несли нам квіти.

…Та можна і без квітів, тільки б живі й здорові.
Коли в нашому місті вперше пролунав сигнал «Повітряна тривога!», я дописувала першу у військовий час статтю … Я навіть не зрозуміла, що це за звук, подзвонила мама: «Доню,тривога!», і я майже не злякалася. То був четвертий день війни. Сьогодні десятий день, і мій слух навчився відрізняти цей звук від усіх інших та вловлювати з будь-якої відстані, чи то на вулиці, чи в приміщенні. Я, наче собака, вже відчуваю, коли розпочнеться сирена. І знов перестала її боятися.
Все ще не вкладається в голові, що все це відбувається з нами… Все ще не можу знайти відповіді на питання: чому це відбувається з нами? Як таке може взагалі відбуватися? Закладені мішками з піском вікна лікарень та шкіл, нічні сирени, потоки біженців, які, за розповідями, лякаються навіть стуку в двері…
Хоча біженці різні бувають… Хтось вимагає борщу, а хтось хоче зробити манікюр… А деякі плачуть під дверима пункту прийому біженців, тому що їм не вистачило місця…
Ми взагалі всі дуже різні. Одні наповнюють домівку «під стелю» людьми, яким потрібен притулок, а інші сидять у своїй оселі, тремтять від страху, але нікого не хочуть пускати не те щоб до себе, але і в порожню нежитлову квартиру, знов-таки, через той страх… Хтось віддає на потреби армії два мікроавтобуси і джип, а хтось бере за дорогу до Львова по 30 грн за кілометр!
А люди йдуть через олександрійські блок-пости пішки, розповідають очевидці. Хтось тримає оборону в рядах ЗСУ, хтось тероборону в рідному місті, а хтось «оборону» черги за безкоштовним молоком… Так, люди стояли «живим ланцюжком», захищаючи чергу за молоком від тих, кому б аби урвати для себе, та побільше, та зневажаючи інших, для кого немає різниці – – війна чи ні, і не цікаво, що може комусь воно більш потрібне…
На четвертий день в територіальній обороні вже не було місця, у бажаючих здати кров її вже не брали, тому що вистачало, пункти прийому біженців повністю укомплектовані. А дехто валявся в хаті п’яний, забувши привезти до притулку для тварин продукти і незважаючи на те, що поряд з ним двоє дітей, і в будь-який момент може пролунати сигнал тривоги…
Хтось викладає на сторінці у ФБ молитви та ангелів, хтось постить оголошення про потребу фізичної та матеріальної допомоги біженцям, армії, теробороні. Це не означає, що той, хто читає молитви, не допомагає фізично або матеріально, і навпаки – той, хто несе пакунки з їжею та речами до пункту прийому, не молиться кожної ночі чи ранку, подумки чи вголос… Просто ми всі зараз на своєму посту. День на третій, або другий, я вийшла в під’їзд і побачила, що наша прибиральниця миє сходи: «Аякже, – відповіла вона, – повинно бути чисто. Як що й цього в людей не буде…» Так, кожен займається своєю справою, і це перш за все особистий внесок кожного до загальної боротьби. І, о, українське неперевершене почуття гумору! Окреме велике «дякую» тим, хто створював усі ті гіфки, меми, пости та відео, над якими ми реготали, коли не спали в нічний час від сигналів тривоги!.. Одні продовжують продавати людям ліки та продукти, незважаючи на сирени, інші – годувати та рятувати тварин. Адже скільки їх, невинних, як діти, жертв війни – тварин, які загубилися, втекли від страху, яких покинули господарі і які просто загинули під обстрілами… Їх ніхто не порахує, а вони навіть не розуміли, що відбувається…
Скільки за ці десять днів емоцій, почуттів, думок… Скільки історій, жахливих та зворушливих… неможливо це вмістити в формат статті. Сподіваюсь, що незабаром я буду писати про війну у минулому часі і напишу про все. Про те, як це все відбувалося, як це все нас змінило. Як кожен із нас відкривався по-новому, дивуючи і оточуючих, і навіть самих себе.
Одинадцятий день… Ніч була тихою, без моторошного виття сирен, який виїдає мозок і душу. На ранок випав сніг, світило сонечко, співали пташки, і на якусь мить мені здалося, що всі десять днів мені наснилися… Я подумала: а що, може війна закінчилася?..
Коли війна мине, я знаю, що я буду робити. Я більше ніколи не стану відкладати на завтра нічого, навіть таку дрібницю, як помити посуд або зробити манікюр… Я буду любити та берегти своїх рідних. Я буду радіти кожному дню. Адже чим може бути стурбована людина, коли вона не боїться щомиті за життя своє та своїх близьких? Стягуванням до оселі різного мотлоху, котрий стане цілком непотрібним?
Я сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, ми не розгубимо тої мужності, мудрості та гідності, яку зараз придбали, і більше ніколи не будемо скубти один одного з будь-якої причини, невдоволено нити і злитися, що все в нас не так, як треба. Ми думали, що ми погано живемо, а виявилося, стільки всього маємо, що можемо безмежно ділитися. Ми нарікали на країну, в якій живемо, а насправді ми любимо її настільки, що готові віддати за неї життя та голими руками захищати… Ми постійно лаяли владу, та зрозуміли, що вона в нас найкраща в світі…
І знаєте, мама, стоячи за моїм плечем, прочитала останні рядки і пішла повторювати слова гімну України…

Ольга Антонова