Такий примітний непримітний чоловік

Його ім’я відомо майже всьому місту та району. Його знає в обличчя кожний другий. Його номер телефону записаний в кожного третього.
Хто він? Міський депутат? Ні. Відомий бізнесмен? Ні. Актор чи, може, співак? Теж ні. Так хто ж він такий?
Він… ветеринар.

Ось тут, напевно, багато хто з читачів вже здогадався, що мова йде про Михайла Михайловича Юськіва.
Проста людина, яка, як і всі, купує продукти в супермаркеті, живе в п’ятиповерховому будинку й має звичайну професію. Та чого ж він такий відомий, що такого він зробив?
Та нічого особливого, крім того, що з душею робить свою справу, з гумором ставиться до життя та з повагою до людей.
Вже через декілька хвилин розмови з’являється відчуття, що знаєш цього чоловіка усе життя. Михайло Михайлович з великою любов’ю та дуже цікаво розповідає про тварин. Проте, він не хотів, щоб дочка ставала ветеринаром. Дочка вивчилася на гінеколога.
– Та вистачить у нашій родині вже ветеринарів, – говорить Михайло Михайлович.
– Чому? Важка праця?
– Не важче деяких інших. Але … ви ж не знаєте всього. Фізично теж буває важко, адже доводиться лікувати не тільки котиків і собачок, коней, корів теж. І вдень, і вночі. І ненормований робочий день. І часто без обіду. Але не це найважче. Буває так, що ось ти і зробив все, що міг, і з грошима на ліки немає проблем – у господарів є кошти, і має бути все добре … Але ні. Не вдається допомогти, і хто знає, чому. Ось це дуже важко. Коли ти розумієш, що не можеш бути одночасно в декількох місцях, де потрібна твоя допомога. Коли ти призначаєш тваринці лікування, розповідаєш господарям: ось так і ось так робіть, і просиш зателефонувати вранці. Але люди не дзвонять… Добре, якщо телефон записав, і можеш сам зателефонувати. А якщо ні, то прокидаєшся посеред ночі і думаєш: що там, як там …
– Як же ви це все витримуєте?
– Тільки завдяки підтримці рідних. Мої мене завжди підтримують, – Михайло Михайлович тепло посміхається, очі добрішають, коли згадує про сім’ю. Особливо про внучку. Схоже, малятко діда не послухає, і в родині все ж буде ще один ветеринар. Вона вже зараз, у свої чотири рочки, рветься до діда на роботу.
З не меншою добротою він думає і про людей, розмірковує над стосунками між ними.
– За багато років у професії я бачив різних домашніх тварин та їхніх хазяїв, тож можу сказати, що як людина ставиться до тварин, так вона поводиться і з людьми. Невихована або занедбана собака – невиховані діти, побита кішка – побита дружина. На жаль, від людей зараз багато негативу виходить. І від цього гірко. Якщо з будь-якою тваринкою можна домовитись, то невже люди між собою не можуть порозумітися? Особливо рідні та близькі. Навіщо стільки злості, навіщо гризти один одного?..
У нього дуже велике серце. Його вистачає і на тварин, і на людей. Чи то похвалити та підбадьорити дружину, вислухати та підтримати дочку, побавити онуків, чи то допомогти сусідам.
– Та то ж не важко, то ж так повинно бути, – каже Михайло Михайлович посміхаючись. Він взагалі багато посміхається, шуткує, що, в принципі, не дуже типово для людей його професії, – і людям, і тваринам потрібно добре слово, ласка та любов. І тоді самий суворий пес дає тобі лапу, і, зовсім як людина, зітхає та відвертає голову вбік, щоб не дивитися, як ти будеш колоти. Тварини – вони все розуміють, буває, краще за деяких людей. Тому жалко їх буває нестерпно. Людина може кричати від болю, лаятися, наприклад. А буває, подивишся в очі собаці, і бачиш в них стільки, що ніякими словами і криком не скажеш…
Дуже часто Михайло Михайлович допомагає безкоштовно безпритульним тваринам, та і, бувало, хазяйським, якщо в господарів не вистачає грошей, але є любов до своїх пухнастих «маляток». А гроші… та то таке. Заробимо.
– Отак я і докотився до такого життя, – знов шуткує Михайло Михайлович, – довго котився, але ж хорошо!
Так, хорошо! Улюблена робота, повага від людей, кохана дружина, такі «самі-самі», такі дорогенькі дочка та онуки. Усім би так «докотитися».
І знаєте, ось що прийшло мені в голову після зустрічі з Михайлом Михайловичем. Нам зараз багато втокмачують психологи і всякі гуру зі сторінок журналів і в інтернеті про важливість самореалізації в житті. Та ось тільки, як завжди, не пояснюють, що це таке і як же це зробити. І шукають люди цю саму самореалізацію де доведеться, не знаходять, мучаться. Шукають якусь «саме свою, улюблену справу». Насправді все набагато простіше, ніж підносять нам в хитромудрих статтях. Михайло Михайлович, як він каже, обирав, не дуже замислиючись.Так вийшло. Напевно, є, як то кажуть , щось «вище». Мама Михайла Михайловича теж була ветеринаром, то він з дитинства знав усі «принади» цієї професії, і лікувати тварин не мріяв. Вступив до нашого Олександрійського аграрного технікуму скоріше тому, що просто ця професія була йому знайома. На той час то був дуже хороший технікум з міцною навчальною базою, сильними викладачами та добрими умовами для практики. Так Михайло Михайлович потрапив до Олександрії аж із Львівської області. Але з часом зрозумів, що все вчинив правильно. І, якби була можливість повернути час назад, нічого б не став міняти.
Так от, мені подумалося, що самореалізовуватися – це працювати. Намагатися як найкраще робити свою роботу. Виховуєш ти дітей, ремонтуєш автомобілі, лікуєш людей або тварин – неважливо. Ти просто робиш те, що повинно. І в будь-яку справу, яку волею долі ти робиш, вкладаєш любов, і тоді вона сама собою стає улюбленою.

Ольга Антонова