“Божевільний марафон” Макса Кідрука

  Третього листопада 2017 року на запрошення Олександрійської міської централізованої бібліотечної системи в нашому місті побував 34-річний відомий український письменник і мандрівник Макс Кідрук. Його зустріч з учнями, студентами і викладачами навчальних закладів і шанувальниками творчості відбулася у читальній залі центральної міської бібліотеки ім. О.Пушкіна.

  Приїзд письменника до нашого міста відбувся в рамках Всеукраїнського туру «100 міст НОІМ» на підтримку його нової книги «Не озирайся і мовчи» (НОІМ), яка побачила світ на початку вересня. Це позажанрова історія з елементами трилера і соціальної драми.

  Свій тур великими та малими містами України Макс називає «божевільним марафоном». Під час зустрічей письменник проводить презентації з демонстрацією буктрейлерів (коротких відеороликів за мотивами книг, кліпів по книгах) – один із них про нову книгу «Не озирайся і мовчи», інші – про себе, свої подорожі і попередні книги.

  Ерудований, комунікабельний, обізнаний без зарозумілості й зірковості, креативний, цікавий оповідач, Максим говорить, як і пише, – легко, цікаво, з безліччю прикладів, просто і зрозуміло про складне. Кідрук зацікавлює слухачів, стимулює до роздумів і пошуку інформації про таємниці історії та багато іншого. Особливо цікаві його розповіді про подорожі, про зв’язок усього живого в окремо взятій екониші та про мегалітичні споруди, залишені попередніми високорозвиненими цивілізаціями.

  Родом Макс із Рівного, де закінчив школу й університет, здобувши фах інженера-теплоенергетика. Потім продовжив освіту у Київському політехнічному, а далі, вигравши грант, поїхав на навчання до Стокгольму. Про себе говорить: мав би протирати штани на якійсь кафедрі, але став мандрівником, побувавши у 30 країнах, і автором 10 книг. Першою з країн, де побував майбутній письменник, стала Мексика, про яку Макс мріяв з дитинства. До неї хлопець полетів, знаючи іспанською лише два слова – «будь ласка» і «козел», з наплічником і зовсім невеликою сумою грошей. Тоді збагнув: аби подорожувати, багато грошей не потрібно, і у своїх творах дає поради, як мандрувати економно. На основі вражень від Мексики Кідрук за порадою друзів написав «Мексиканські хроніки», здав книгу до шести видавництв і скрізь отримав відмову. А потім ця книга перемогла в номінації конкурсу «Коронація слова», Макса помітили, стали друкувати. Далі були інші подорожі й премії, написані трилери, тревели (книги про подорожі) і пригодницькі романи, а зараз – соціально-орієнтована проза.

   «Я багато мандрую, постійно збираю пазлики інформації про цивілізації, про людей, природу і тварин і звожу їх воєдино, намагаючись знайти відповіді на запитання: «Навіщо ми тут? Що корисного робимо на землі ми і всі живі істоти?» І буває, мурашки тілом бігають від того, як усе на Землі взаємопов’язане», – ділиться враженнями письменник.

  «Не озирайся і мовчи» – роман про 14-літніх підлітків, але написаний для дорослих. У ньому порушена низка соціальних проблем – цькування у школі, самотність, розрив між поколіннями, стосунки у родині, бажання відмежуватися від реальності, яка не влаштовує.

   Ще одна мета «божевільного марафону Україною» – підготувати читачів до виходу нового роману Кідрука «Де немає Бога» – історії про те, як поводяться семеро виживших в авіакатастрофі у «білому полоні» снігової та крижаної імли, про те, що робить нас людьми, що сильніше – мораль чи релігія. Ідея, на яку Макса надихнула інформація про авіакатастрофу 28 листопада 1979 року, виникла ще у 2012-му, але тоді, за його зізнанням, він не відчував себе здатним реалізувати її. Передбачається, що книга вийде з друку вже на початку наступного року, а навесні Макс обіцяв презентувати її в Олександрії.

   Письменник відповідав на гострі запитання учасників зустрічі, роздавав автографи. Його книги на презентації можна було придбати за пільговими цінами. До речі, зустрічі з письменником в обласних центрах платні, 50 гривень за вхід. У невеликих містах, у тому числі й в Олександрії, Кідрук виступає безкоштовно. Далі – інтерв’ю з Максом.

   – Ви продовжуєте писати тревели?

  – На жаль, ні, з тієї причини, що це дуже обмежений жанр. Парадокс тревелів полягає в тому, що ти пишеш про себе, але при цьому не розкриваєш себе як автор, як письменник – це просто гарно змальовані пригоди. Це навіть не література у широкому сенсі, а «репортажистика». Ще коли я писав тревели, розумів, що зрештою перейду до писання художньої літератури. Тієї, яку я у першу чергу читаю сам.

  – Певно, ви читаєте трилери, бо їх пишете?

  – Колись раніше читав, і це вплинуло на мене – я писав трилери. Два крайні мої романи – це вже драматичні історії. Мені важко визначити їх жанр, це сюжетна проза, але, на відміну від попередніх, їх не можна віднести до одного певного напрямку.

   – Ці історії якимось чином перегукуються з вашим життєвим досвідом, чи це просто вигадки?

  – Для професійного автора кожна історія, яку він розповідає, завжди є поєднанням багатьох речей, у тому числі й власного досвіду. Будь-який адекватний, тверезо мислячий автор усвідомлює, що він чогось не знає або знає недостатньо для написання твору. Під час написання всіх своїх книг я консультуюся з відповідними спеціалістами. Наприклад, працюючи над романом «Не озирайся і мовчи», я спілкувався з учителькою рівненської гімназії – впродовж написання ми зустрічалися з нею сім разів, і я уточнював купу речей – починаючи від того, як має реагувати школа, коли дитина приходить на уроки побитою, і закінчуючи тим, як одягаються сучасні підлітки, як вони спілкуються і чи є у них секс у такому віці.

   – Ви подорожували світом за чиєїсь матеріальної підтримки?

  – Виключно на кошти з продажу книжок. Перша книга «Мексиканські хроніки» вийшла 2009 року, тоді мені було 26 років. Це був не перший твір, і на-друкували його не з першого разу. Не думаю, що є історії успіху, які почалися з того, що тебе «бах» – і взяли у видавництво. На жаль, в Україні існує думка, що автор має платити за видавництво своїх книг. Проте письменник ти тоді, коли у тебе є видавець. Так, видавництва беруть не всі твори не всіх авторів, але інакше і бути не може.

   – Чи може в Україні письменник жити за рахунок суто літературної діяльності?

  – Нормальна схема, прийнята в усьому світі – видавництво дає автору аванс, який потім відшкодовує з продажу книжок, а потім уже кошти від проданих книг отримує письменник. Я працюю за такою ж схемою, так працює весь світ. Так не було лише у Радянському Союзі, коли геронтодонти у Спілці письменників писали те, що треба, і це не було літературою. Звичайно, з одної виданої книги коштів буде небагато, тим більше, якщо у неї невеликий наклад. Через півтора місяці після виходу був проданий весь наклад мого роману «Не озирайся і мовчи» – вісім тисяч примірників , і на сьогодні надруковано ще сім тисяч. От з цієї цифри – 15 тисяч примірників накладу – вже можна говорити про якийсь заробіток і про те, що відпадає необхідність ходити на роботу. Попередня моя книга «Зазирни у мої сни» розійшлася накладом 14 тисяч і буде додрукована. І промо-тури на підтримку книг, як і «100 міст НОІМ», дають можливість не замислюватися над заробітками і працювати над наступним твором. Не вірте тим, хто говорить, що в Україні літературою заробити не можна. Можна. Але це не великі гроші, а нормальні для проживання, оздоблення квартири, для мандрівок.

   Неправильно думати, що ви напишете книгу, її поставлять на полицю у книгарні, і за нею вишикується черга. Так ніколи не буде. Сьогодні література конкурує з телебаченням, соцмережами, комп’ютерними іграми, і ти змушений захищати свої твори, доводити людям, чому вони мусять перейматися тим, що ти пишеш. Так, інтерв’ю, презентації – наприклад, протягом промо-туру – справляють враження. Але врешті-решт настає той інтимний момент, коли читач залишається сам на сам із книгою. І тут уже тури, буктрейлери не мають значення. І ця мить найважливіша.

  – Яким ви бачите свого читача? Хто приходить на зустрічі з вами?

  – Аудиторія – різновікова. Коли я пишу, не уявляю свого читача, пишу в першу чергу те, що подобається мені. Якщо це зачіпає ще когось – окей, я щасливий. Якщо у автора, коли він пише, бігають мурашки шкірою, це дає маленький шанс, що мурашки виникнуть у когось із читачів також.

    – Наприкінці ваших книжок є перелік музики, яку ви слухаєте під час роботи над твором.

   – Я пишу при повній тиші, мені потрібно, щоб навіть ніхто не рухався перед очима, бо це страшенно дратує. Написання тексту з нуля вимагає значної концентрації, емоційного напруження. Щодня я працюю 4-10 годин. Але є ще одна значна частина роботи – це редагування, технічна робота, під час якої я можу слухати музику. І той перелік у кінці книги – це те, що було в моєму плеєрі під час редагування. Іноді це впливає на текст – я починаю міняти речення. Тобто, буває, музика проникає в текст і просякає його. Можливо, хтось послухає цю музику і потім, під час читання, зловить ту ж саму хвилю, на якій був я. І це допоможе людині ще глибше зануритися в історію.

Олена Карпачова