Диктатура проти демократії: перемагає сильніший?

     Протистояння одновладдя і багатовладдя – суперечка, навколо якої люди ламають списи не одне покоління. Усталеною є теза про перевагу демократичного ладу як можливості реалізації прав і свобод кожного громадянина. Свого часу прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль так і сказав: «Демократія – бридка штука. Але на жаль, людство поки що нічого кращого не придумало». І тут постає питання: наскільки суспільство самосвідоме, щоб гарантувати собі ж демократичні свободи, а не перетворити народовладдя на тотальну безвідповідальність? З іншого боку, демократія лише мотивує до змін, а диктатура до цих же змін змушує. Чого ж насправді потребує сучасне суспільство?

     Ось як вважає науковець і громадський діяч Олексій Толкачов (спецпроект «Лекторій» на Громадському радіо): «Думаю, мій виступ буде несподіваним і провокативним, але ми маємо про це поговорити. Науковий і громадський досвід свідчить, що на зміну теперішній українській демократії невдовзі прийде зовсім інша форма правління. Цілком імовірно, що демократія у нас в Україні себе вичерпала, і от чому я приходжу до таких висновків. Ми вже маємо 25 років втрати країни. Постійно чуємо гасла про те, що країна гине і її треба рятувати. Ми втратили близько десяти мільйонів населення, приблизно 40% внутрішнього валового продукту і втрачаємо території. Щось ми робимо не так ці 25 років, якщо жити стає все гірше та гірше, і ми втрачаємо вже не просто економіку і людські життя – ми втрачаємо власні сподівання на майбутнє. На мій погляд, сам спосіб прийняття рішень в українській державі є трохи хибним, а спосіб організації влади – неефективним. Ми всі були сп’янілі від ідеалів демократії і впевнені, що коли позбавимося радянщини і передамо владу колегіальним органам, депутатам, народу, – от тоді заживемо! Єдине, чого не враховували демократичні форми правління, – це те, що народ кожного разу обиратиме віддзеркалення своїх морально-етичних цінностей, свого колективного світогляду і отримуватиме «народних» представників, які будуть на тому ж культурному рівні, що і сам народ. Ми справді віримо, що народ набагато кращий, вищий за тих, кого ми бачимо у Верховній Раді і на телебаченні в політичних ток-шоу ? На превеликий жаль, рівень політики ніколи не буває вищим за рівень культури в суспільстві, тому якщо ми скаржимося на наших політиків, варто зрозуміти, чому там корупціонери, крадії, демагоги: бо ймовірно, що саме такі споживацькі цінності сьогодні панують у суспільстві».

    Але чому саме диктатура? Невже не можна якимось демократичним шляхом дійти до розквіту і наведення ладу в країні? Відповідно до вчення нобелівського лауреата Іллі Пригожина, новий порядок завжди постає з хаосу. Для того, щоб утворилася нова система, стара повинна прийти у повний безлад. Власне, шлях до безладу і руїни – це і є той шлях, яким іде Україна 25 років своєї незалежності. І з руїни хтось повинен будувати нову державу. Тільки хто буде цей «хтось»? От питання… Ми все надіємося на парламент, що там почнуть приймати доленосні рішення. Але вони не приймаються, а губляться у демократичних процедурах і балаканині, яким немає кінця-краю. Отож схоже на те, що в умовах хаосу повинен з’явитись якийсь один мозковий центр, який почне приймати організаційні програми. Але процедура прийняття повинна бути стрімкою. Ми більше не можемо дозволити собі обговорень елементарних речей довжиною у місяці й роки, з цим важко не погодитися.

   «Відповідальність повинен нести той, хто приймає рішення, – продовжує О.Толкачов. – Сьогодні це колегіальний суб’єкт парламент, однак його відповідальність є розмитою між 450 депутатами. Для того, щоб побудувати країну майбутнього, нарешті повинні зійтися в одному місці прийняття рішень і відповідальність за них. Саме тому я говорю про офіційну, просвітлену диктатуру. Мабуть, відразу у людей виникне обурення: яким чином вона може бути «просвітленою»?! Мовляв, диктатура – це завжди тиранія, кровопролиття, репресії. Насправді ні. Цікаві факти: у тих країнах, які у ХХ столітті здійснили стрімкий стрибок з економічної прірви у процвітання, спочатку демократії не було і близько. Коли Рузвельт «прийняв на себе» Сполучені Штати в умовах великої депресії, він застосовував часом дуже недемократичні заходи, вводив надзвичайні економічні рішення, які «продавлювалися» силою у суспільстві. Але тільки таким чином Рузвельт зміг вивести США з депресії і перетворити країну в лідера століття. Не було демократії у Франції після ІІ Світової війни, зовсім не демократичними методами відбудовувалася Німеччина – були зовнішні економічні доктрини, які впроваджувалися директивними методами. Після ІІ Світової і економіка Японії теж відбудовувалася недемократично. Якщо ми зараз придивимося до цієї країни, яка є взірцем для наслідування, то помітимо, що там протягом десятиліть не змінювалася правляча партія, тобто говорити про демократію в нашому розумінні (постійні вибори, нескінченна зміна керманичів) там не доводиться. Дуже цікавим є досвід Кореї. Їх, як ми знаємо, є дві. У Північній Кореї справжня і абсолютна тиранія, зовсім неадекватна сучасному світу. Натомість Південна Корея також є для багатьох прикладом для наслідування: там все чудово – рівень економіки, який і не снився її північному сусіду, і все інше. Але мало хто пам’ятає, що цьому процвітанню теж спочатку передував період демократії, коли теж відбувалися постійні владні вибори, політичні міжусобиці і чвари. Та потім все це зніс військовий переворот, і саме військові побудували ту стратегію, яка сьогодні панує в Південній Кореї. Те ж саме ми бачимо і в Туреччині, яка за часів правління Ататюрка піднялася саме тому, що військові взяли на себе відповідальність і сформували стратегію майбутнього розвитку. Ми всі надзвичайно захоплюємося Сінгапуром і його прем’єром Лі Куан Ю. У своїх спогадах він написав, що доводилося приймати одноосібні і дуже складні рішення, беручи всю відповідальність на себе. Не було довгих демократичних процедур, тривалих парламентських обговорень різношерстними фракціями – одна людина брала на себе відповідальність, проштовхувала рішення і реалізовувала їх. Люди, які бачили Сінгапур зараз, кажуть, що вони побували у двадцять третьому столітті, далекому майбутньому. Так, там значно менше свободи (за нашими уявленнями): не можна плювати на тротуари, розкидати сміття біля свого ж під’їзду, не можна виходити з будь-якого приводу на стихійні мітинги, критикуючи всіх і вся. Зате Сінгапур сьогодні є країною майбутнього, а ми, такі розумні й вільні, на жаль, опинилися на межі виживання та ще й ризикуємо втратити державність».

   Невеликий екскурс у минуле. У 1996 році була прийнята Конституція України, яка передбачала президентсько-парламентську республіку. Президент був наділений достатньо широкими повноваженнями, і надії простого люду покладалися справді на президента. Коли у 2004 р. відбулася Помаранчева революція, олігархія, яка вже твердо стала на ноги за часів Кучми, була дуже зацікавлена у тому, щоб в Україні ніякого прогресу не було. Спосіб простий: утопити будь-які радикальні рішення в нескінченних парламентських дискусіях. Саме тому в 2005 р. був проштовхнутий зовсім інший текст Конституції, який перетворив країну на парламентську республіку, «щоб уникнути тиранії, узурпації влади президентом». А насправді – щоб влада була розпорошена в парламенті. Ми й отримали Верховну Раду, яка діяла виключно в інтересах грошових мішків, а якісь конструктивні рішення, які їм суперечили, ухвалити було неможливо. Так пройшла доба Президента Ющенка. Наступний Президент Янукович, розуміючи, що треба сконцентрувати владу, скасував конституційну реформу і повернувся до початкового тексту Конституції 96-го року. Його відразу звинуватили в узурпації влади і диктаторстві, що призвело до нової революції – тепер уже революції Гідності. І ми знову отримали парламентську республіку, у якій де-юре країною керує парламент, а де-факто – президент. Начебто просто церемоніальна фігура, але він насправді контролює Кабінет Міністрів. Якщо ж у країні щось іде не так – непомірні ціни на газ та інше, то він тут ні при чому. Хто винний? Уряд. Але ми з вами уряд не вибирали, його формує парламент. Виходить замкнене коло. Але в парламенті чорт ногу зломить, щоб розібратися: там постійно йдуть банальні торговища, там штовхаються ліктями і чубляться за владу. То хто ж насправді несе відповідальність? А ніхто! І от ми вже опиняємося на межі нового Майдану…
«Висновок: через парламент і його надзвичайно уповільнені процедури вийти на якийсь новий рівень надзвичайно важко. Ми ж зараз потребуємо надзвичайно швидких рішень – кризового менеджменту, який зазвичай є дуже обмеженим у часі. На мою думку, демократичним шляхом вивести Україну з прірви вже неможливо, тому я й кажу, що демократія в Україні сьогодні вже віджила. Суспільство дуже скоро потребуватиме жорсткої руки, диктатури. Але я теж боюся, що диктатура у таких умовах може бути зовсім не такою, як у Південній Кореї чи Сінгапурі… То від чого залежить, буде диктатура просвітленою чи вона перетвориться на тиранію? Від розвитку конкретної особистості. Лі Куан Ю був захоплений мрією: перетворити занепалі рибальські села на процвітаючу країну майбутнього. І сам жив та працював не заради себе, а заради такого майбутнього. Однак біля керма може опинитися людина випадкова, обмежена, у якої немає ніякої мрії про майбутнє країни, але є непомірні турботи про власну кишеню та ще комплекси, страхи і паранойя. Тоді вона буде використовувати всю свою владу, лише щоб знищувати конкурентів, зміцнювати своє домінування. І знову – жодного кроку вперед. Таким чином, з одного боку диктатура – це не обов’язково тиранія і зло. А з іншого – де взяти такого «просвітленого» диктатора?

   Звісно, неминуче виникнуть заперечення: мовляв, не потрібна нам диктатура, краще все вирішувати колегіально, колективно, і це довів Майдан! Скажу дуже болючу річ: насправді Майдан зайвий раз довів, що «колективом» надзвичайно легко маніпулювати, і на волі мас до влади можуть приходити абсолютні пройдисвіти. Чому ми сьогодні стоїмо біля практично невідворотної диктатури? Справді, є велика небезпека, що в Україні на тлі повної деградації Верховної Ради може справді здійснитися військовий або ще якийсь інший силовий переворот, і до влади прийдуть психічно нездорові люди, які утворять тотальну тиранію. Але якщо ми хочемо вирватись у майбутнє, то нам треба вже зараз формувати інтелектуальні центри, які також зараз зможуть взяти відповідальність за цивілізований прорив, керуватимуться мрією і будуть здатні здійснити організаційний вплив на суспільство. Справжня президентська республіка могла б стати такою просвітленою диктатурою в Україні», – переконаний політолог.

   Що ж відбувається у «справжній президентській республіці»? Народ обирає президента, довіряє йому країну і на 100% питає з нього, куди він її веде. Для цього президенту даються повноваження не лише формувати, а й очолювати уряд. Саме такими були президентські республіки Франції часів Шарля де Голля і США часів Рузвельта. Можливо, що й Україна могла б вирватися з прірви, якби ми перейшли до такої форми правління, коли справді зрозуміло, хто приймає рішення і несе за них відповідальність? Як свідчать історики, прагнення сильної одноосібної влади в Україні завжди було великим, і республіканська козаччина насправді базувалася на чисто вождівському принципі. Якщо ми захоплюємося часами Богдана Хмельницького, визвольних рухів, сильної лідерської влади, то варто згадати і подальший період з його багатоцентровим керівництвом, боротьбою за владу, її роздрібненням, період занепаду і руїни. На історію варто дивитися під різними кутами, звільнятися від стереотипів та робити висновки.

О.Осауленко