Сен
19

    Лідію Павлівну Шляхту в редакції «ОТ» вже знають досить добре. Втім, скоріш за все, не тільки в редакції. Справа у тому, що значну частину трудового стажу, який у неї перевалив за 45 років, вона пропрацювала на «публічній (у розумінні – на очах у пересічної публіки) посаді» – прибиральницею вулиць і прибудинкових територій багатоповерхівок. Простіше кажучи – двірничкою. «Маю два дипломи: оператор мітли і лопати», – сумно жартує вона сама. Чому сумно – тому що розмір пенсії, яку вона заробила за мало не півстолітню трудову діяльність, не дає вагомого приводу для оптимізму і нестримних веселощів… Власне, ця обставина і стала однією з тем нашої з нею розмови.


       Пані Лідія демонструє нам свої регалії: медаль «За многолетний добросовестный труд СССР», три почесних знаки «Победитель социалистического соревнования», три знаки «Донор СССР», подяки, почесні грамоти. Має статус дитини війни. Саме через доплати до пенсії за донорство і статус дитини війни, передбачені законодавством, вона і отримала купу проблем.

    «У 2008 році нам, дітям війни, була добавка до пенсії, але мені тоді не доплатили нічого, а навпаки, чомусь зняли 84 гривні. До цього я отримувала всього 1884 гривні, а потім 1799 грн 60 коп. Через кілька років держава добавила донорам-пенсіонерам 133 гривні, але мені знову нічого не доплатили. Я не витримала і подала позов у суд», – розповідає Лідія Павлівна.

    Щасливий той, кому у своєму житті не доводилося мати справу з судами. Але наша читачка пережила за свій вік їх чимало. То син потрапить у якусь життєву неурядицю, то невістка, то внук. Все доводилося відстоювати, виборювати, допомагати, доводити правоту самотужки. А це, звичайно ж, кошти, нерви, час, здоров’я. Так само довго тягнулася справа і з її пенсійними доплатами. Ні, звичайно, вона зверталася до місцевого управління Пенсійного фонду, отримувала звідти письмові відповіді, все як годиться. Але справа, на її переконання, не вирішувалася так, як передбачено законом. Нарешті Олександрійський суд виносить рішення на її користь: Пенсійному фонду здійснити доплату до пенсії Л.Шляхти у розмірі 30 відсотків від прожиткового мінімуму. Управління Пенсійного Фонду, у свою чергу, оскаржує це рішення в Апеляційному суді, оскільки, на його думку, воно не відповідає чинному законодавству. Але Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд знову виносить рішення на користь Л.Шляхти, тобто залишає рішення суду першої інстанції без змін.

    Тут треба зауважити: у нас немає підстав ставити під сумнів ні рішення обох судів, ні висновки спеціалістів Пенсійного Фонду, оскільки з письмових відповідей, даних позивачці, витікає, скоріш за все, правова колізія, тобто розбіжності у керуванні урядовими постановами стосовно пенсійних доплат дітям війни та інших. Такі постанови видавались у різні роки різними складами уряду України і нерідко суперечили одна одній. Звідси і розбіжності, у яких навіть спеціалістам розібратися буває непросто, не кажучи вже про пересічну пенсіонерку похилого віку. Але факт залишається фактом: для Лідії Шляхти, вік якої вже за 80 літ, ця тяганина тривала декілька років.

   Та нарешті (у травні 2017 року) вона отримала відповідь, що на виконання судового рішення Пенсійний фонд перерахував їй визначені судом кошти на її особистий банківський рахунок. Здавалося б, нарешті позитивна крапка у цій історії. Та де там… Пішла Лідія Павлівна до банку зняти свої кошти, які перерахував Пенсійний фонд за рішенням суду, а їй банківський клерк відповідає: нема ваших грошиків, ви їх… програли якимсь шахраям!

    Виявляється, на той час важко хворіла невістка Лідії Павлівни. «Мені її було дуже шкода, адже ми одна родина, вона мати моїх онуків. Я не могла їй відмовити купувати ліки, які вона хотіла. Виявилося, що вона замовляла якісь мазі, довірившись телевізійній рекламі, і кошти знімалися з моєї картки. Напевне, ті мазі були дуже дорогими», – бідкається тепер Лідія Павлівна.

    «Що у нас за держава, де у нас закони? Чому таких, як я, так легко обвести навколо пальця? Адже ми не думали про таке, коли працювали, як воли, увесь вік. Нас, семи-восьмирічних дітей під час війни, голодних і холодних, посилали працювати в поле, збирати колоски, рвати бур’яни і казали нам, що ми цим допомагаємо Червоній армії перемагати Гітлера. І ми вірили цьому та ніколи не ремствували. А потім, уже дорослою, скільки мені доводилося тяжко працювати на виробництвах, виконуючи по дві норми, бо так треба було для відбудови держави і треба було дітей ставити на ноги. І от тепер отримала: ні хліба немає за що купити, ні ліків. До кого тепер мені звертатись, у які двері стукати?»

О.Осауленко

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11