Фев
18

Запитання без відповіді

Рубрика: мнение. Автор: Gavrilenko

Рівень інфляції, падіння національного валового продукту, нескінченна полеміка навколо політичної кризи в Україні… Уряд країни, який за два роки свого існування спромігся загалом виконати лише першу половину своєї обіцянки – «спочатку всім нам буде важко, та потім настане повільне, але невпинне зростання економіки»… Ось такі тези ми чуємо щодня і щогодини звідусіль у столичних і їм подібних ЗМІ. Чим же живе проста людина, що її хвилює у повсякденні, її ставлення до ситуації у країні на нашому олександрійському рівні, як збирається далі жити пересічний мешканець нашого краю – з такими простими запитаннями ми звернулися до перехожих на вулицях міста.

Валентина Скорик, 54 роки, бухгалтер: «Працюю в одній невеличкій будівельній фірмі. Починаючи з минулого року, у нашого карликового підприємства різко впали замовлення – у замовників не вистачає коштів. На роботу ходимо тоді, коли є хоч якийсь фронт робіт. Частенько просиджуємо вдома або виходимо на неповний робочий день – до обіду. Оплата, звісно, відповідна. Між іншим, чоловік мій має середньотехнічну будівельну освіту, працює також у цій же організації старшим виконробом – якщо є робота. А у часи вимушених «канікул» шукає підробітки, де тільки може. Отож для мене головна проблема – це наша робота, зайнятість. Дотягти б хоч якось до пенсії, але ж і потім вдома не всидиш: на півтори тисячі гривень не надто проживеш. Але де шукати собі додатковий заробіток, коли он і молодші працівники сидять без роботи? Зараз хворію: чи то грип, чи то – ГРВІ сезонна. В лікарню ще не йду, пересиджую вдома, бо ціни в аптеках такі, що самі вбивають. На роботу вийду, коли оклигаю трохи. Якщо буде куди виходити: он в літній сезон із замовленнями було не густо (м’яко кажучи), а зараз – взагалі…»

Віктор Шевченко, 57 років, електро-монтажник-схемник: «Все життя, починаючи з 17-ти років, пропрацював на одному підприємстві, в одному цеху і практично на одному робочому місці на НВО «Етал». Від нього ж отримав свого часу квартиру, і майбутню (тобто теперішню) дружину свою, до речі, теж зустрів там же. На підприємстві працювала переважно молодь, отож було з кого вибирати… Тільки тоді воно називалося «Електромеханічний завод», ну та ви й самі знаєте… На жаль, ні для кого не секрет також, як працює підприємство не те що зараз, а взагалі останні років 20-25. І хоча роботи та грошей – як кіт наплакав, а нікуди вже не подінешся: залишається триматися до пенсії. Мене дедалі менше хвилює політика в країні (якщо взагалі вона цікавила мене останні років 10-15). Яка політична сила візьме гору – мені абсолютно байдуже: від того аж нічого не змінюється в країні, загалом з року в рік все лише котиться вниз. І за дітей, за молодь дуже прикро: той, хто ще «при пам’яті», вимушений їхати світ за очі на заробітки, інші просто спиваються від неможливості знайти роботу.

Владислав Каноненко, 28 років, неодружений, освіта середньотехнічна, автомеханік: «Майже чотири роки поспіль заробляв тим, що їздив на заробітки до Росії. Знайомі взяли до себе у бригаду. Нелегально (через посередника) працювали на будівництві приватних котеджів, виконували внутрішні ремонти різних приміщень. Важко було, але втягнувся, і заробіток нас більш-менш влаштовував, з роботодавцем знайшли спільну мову. А тут ще перед Новим роком захворів, сказали: грип. Думав, переходжу, та хвороба дала ускладнення на легені, і виявилося, що серйозне. Довелося їхати додому, бо там лікуватись – ну ви ж розумієте, потрібна страховка і таке інше. І господарю не цікаво «світитися» з нами. Тепер ось вже другий місяць лікуюся вдома, у батьків, тринькаю зароблене собі на ліки – страшенно все дороге. Є великі побоювання, що прогуляю ще місяць-два і втрачу роботу. Не їздив би нікуди, якби в Олександрії чи хоча б в Україні була якась робота…»

Георгій Іващинський, 48 років, робітник-терміст: «Я взагалі не місцевий, з Дніпропетровська, в Олександрії всього другий день, приїхав у справах до родичів. Простіше кажучи, позичити трохи грошей. Тому про життя тут знаю поки що тільки з їхніх розмов. Ціни у вас, здається, трохи нижчі, ніж у нас. Хоча як сказати… А по гроші приїхав, бо ще 6 років тому «вляпався» в іпотечний кредит. Поки долар тримався на рівні 8 грн з копійками, думав, нічого, якось викручуся з боргами. Але при нинішній курсовій вакханалії я борг просто не доганяю! Добре, що хоч на роботі поки що стабільна зарплата. Але ж курс гривні – це жах якийсь. А іпотека моя прив’язана до долара. Банк уже бере мене за горло, колектори якісь «мутні» телефонують вночі з погрозами… Одним словом, нема гіршого, як бути у когось в кабалі. А ми тільки й чуємо глибокодумні пояснення голови Нацбанку про причини падіння гривні. Просто тошно стає – вони пояснення завжди знайдуть, але ж поясненнями ситий не будеш…»

Микола Н., (прізвища не назвав, на вигляд – років 40), слюсар-складальник на підприємстві «Віра-сервіс Інтермаш»: «А що казати? Поки є робота, поки живемо. Слава Богу, замовлення на завод перепадають. І хоча іноді у цеху «пекти» доводиться з усіх сил, та це краще, ніж сидіти вдома без діла (а я такої радості свого часу добре скуштував). Щодо іншого – звичайно, збожеволіти можна від курсу долара і навіть не стільки від нього, а від цін та всього іншого, з цим пов’язаного. Зло бере, от що я скажу…»

Дехто з наших співрозмовників удавався і до більш міцних виразів на адресу і «урядовців», і «ситуації у країні». Із зрозумілих причин ми проминули ці висловлювання. Бо справа зовсім не у «фігуральних» виразах: владу лають, нею не задоволені прості люди скрізь, навіть у благополучних країнах, от тільки причини для невдоволення часто дуже відрізняються.

Серед опитаних нами респондентів було також декілька людей поважного віку – пенсіонерів. Ті лаялися тихіше, але й їхні відповіді ще менше виділялись «оригінальністю»: всі, як один, пригнічені галопуючим зростанням цін на товари (передусім – продукти і ліки, бо як сказала одна жіночка, тут уже «не до жиру» ). Всі ці люди, які відпрацювали майже весь свій вік і бачили різні часи, ніяк не можуть втямити, як можна було з потенційно (а дехто переконаний – і фактично) процвітаючої України зробити «ОТАКЕ»? І їм теж абсолютно «по барабану» «обґрунтовані» причини, наслідки і висновки аналітиків, урядовців щодо курсових коливань, ВВП, інфляцій, девальвацій і кореляцій. І навіть так звана «декомунізація» декому із старшого покоління вже не так болісна і просто байдужа на фоні всього нашого безладу. «Ви краще скажіть нам прямо: КОЛИ? – запитують ці люди, переконані, що «газета завжди знає більше». – Коли, нарешті, у нашому житті хоч щось зупиниться, «стабілізується» і хоча б трохи піде на лад?»

Олександр Наріжний

, .

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11