22.10
2018

12 жовтня на запрошення міської Централізованої бібліотечної системи Олександрію відвідав Остап Дроздов – один із найуспішніших журналістів Західної України, ведучий телеканалу ZIK (авторське хард-ток-шоу Drozdov, програма «Прямим текстом»), володар численних премій за професійну майстерність та кращі інформаційно-аналітичні програми. Остап живе і працює у Львові, читає лекції, веде блоги, відзначається нестандартним поглядом на дійсність.


Але до нашого міста Дроздов приїхав як письменник – презентувати свої романи, що мають назви «№1» та «№2». За роман-вибух «№1» Остап у 2016-му був визнаний Людиною-Брендом. За рік потому видана його друга книга.

Зустріч з олександрійцями пройшла у Центральній міській бібліотеці ім.О.Пушкіна. Усі охочі могли поспілкуватися, сфотографуватися з письменником і придбати книги з автографом автора. Звичайно, усіх цікавило, як і навіщо знаний авторитетний журналіст, маючи можливість самореалізації і впливу на формування громадської думки, вирішив податися у письменники – невже не все сказав, що хотів? «Журналістика і письменництво – дві різні іпостасі, – зазначив з цього приводу Дроздов. – Я вже так давно працюю в журналістиці (з 1998 року), що вже навіть не ветеран, а інвалід професії. В якийсь момент відчув, що вже її переріс – постійно впираюся у стандарти. Крім того, мене завжди фільтрують і моніторять, і цей вантаж відповідальності – тягар, з яким я живу. Напрацьована роками аудиторія почала сприймати мене не як особистість, а як функцію. У романі «№2» оповідач називає себе дослідником дня. Так от і я дослідник дня у журналістиці, знаю свою глибину, мілину, обмеження і береги, почуваюся, як риба у воді. У письменництві я бачу світ зверху – без кордонів, у перспективі, і відчуваю стан польоту. Письменництво – це потреба повернути собі себе, людині з бунтарським характером, яка все піддає сумніву і переосмислює дійсність».

Жанр творів не береться визначити навіть сам автор. Це сповідь кількох поколінь, об’єднаних наскрізною ідеєю – відстояти свою ідентичність. Це родинна сага з драматичними поворотами долі. Це одразу декілька біографій на тлі різних епох. Це життєствердний і нестандартний погляд на будні. Це саме життя – таке, яким його бачить і відчуває О.Дроздов. Головним персонажем романів є «Країна як така. Не У, а просто Країна, яка то мотивує, то дратує, то зачаровує, то обурює, то ощасливлює, то виштовхує. І що би не переживали персонажі роману в приватному житті, все одно вони гостро відчувають крижаний подих Країни, від якої нікуди не дітися, і яку ти мусиш полюбити навіть усупереч…».

Протистояння більшості, необхідність відстоювати свої права, сміливість бути собою – ці тези червоною ниткою проходять крізь обидва романи Дроздова. «Ми живемо в епоху натовпу, більшості, яка «не доганяє». Людей мислячих, тонких – меншість, і на моє переконання, країна буде врятована саме цією меншістю, здатною бачити все, у тому числі й себе – збоку, – вважає автор. – Якими є мої стосунки з країною? Різними, і вони мене не влаштовують. Я живу в токсичній країні, яка змушує до плебейського споживання, нав’язує політику, обриває крила. Я виходець з родини репресованих, маю у собі зерна непокори, бунту, і мені важливо передати цю родинну історію. Я звертаюся до країни, як до персони, до особи, з якою можна бути фамільярним, називати на «ти», а якщо заслужила – дати доброго копняка. Це не священна корова, вона існує для нас, а не ми для неї. Країні живеться прекрасно, а нам – некомфортно. Хочеться звернутися до неї з наїздом, із жовчю, з бажанням взяти за горло і потрусити: «Поясни, за що я маю тебе полюбити?» І коли ти ставиш це питання, починаєш працювати над собою, шукати своє місце у цій країні, адже ти хочеш бути щасливим саме тут і тут зустріти свою осінь – це моя мрія, і я намагаюся запропонувати це читачеві. Ми живемо у невзаємності, любимо свою країну більше, ніж вона нас. «За що ми маємо любити свою країну?» – на це питання люди різних поколінь відповідають по-різному. У старшого покоління вибору не було, а у молоді, народженої з відчуттям безвізу, він є. І я апелюю саме до цих молодих людей, які не зобов’язані погоджуватися на гірше, бо ніхто не повинен забороняти людині самостійно вибрати місце свого щастя – виберіть цю країну. Нам немає чого вам передати – країна зруйнована, інституції не працюють, люди у ній безправні. Але я все-таки сподіваюся, що молодь вибере саме її і змінить життя у ній. Я звідси не поїду. Я хочу бути присутнім тут, коли моя країна полюбить мене».

Остап зізнається: певного часу він зрозумів, що дожився до того, що вже взагалі нічого бентежить душу, бо не можна постійно жити в умовах марного розбивання чола. Проте потім усвідомив: не болить в епіцентрі, біль відчувається там, де є уламки від вибуху. «Я – в епіцентрі», – говорить журналіст і письменник, і додає: потрібна рятівна відстань, з якої варто подивитися на об’єкт, щоб зрозуміти, за що його можна полюбити. Автор досліджує історію і розмірковує на тему, що потрібно, аби країна стала новою. Власне, думки з цього приводу викладені у романі «№2». «Наша колективна помилка – ми не захотіли нашу країну зробити новою – ще тоді, у 1991 році. Люди залишилися старими, тільки «перефарбувалися», – сказав Дроздов на презентації. – Ми тягнемо за собою старий парашут. Критики говорять, що я веду хресну ходу проти совковості, але ж я і сам народжений в СРСР і був плодом своєї епохи, зразковим жовтенятком. Проте я категорично проти того, що в нас говорить стара епоха, ностальгія за електрикою по три копійки в обмін на мовчання. Справа в тому, чи хочемо ми стати новими людьми заради своїх дітей та онуків? Ми йдемо по перешийку між старим і новим часом. Старий – це великий материк, який важко покинути, тому що він твій, а новий – незнайомий, той, де будуть жити наші безвізові діти. По долях людей старого покоління вони пройдуть у новий час. З новими помилками. Треба їх відпустити і не передавати їм у спадок свої страхи, комплекси і помилки».

Свої твори Остап Дроздов називає мотиваційними і підкреслює, що сповідує конфуціанський принцип: якщо хочеш змінити світ – зроби це на рівні витягнутої руки. Автор закликає: перестаньте опікуватися тим, що не можете змінити, наведіть лад у своєму просторі, у своїх квадратних метрах, з яких і складається країна. Девіз Остапа Дроздова, який про себе говорить, що півжиття витратив на апеляцію до безкрилих: «Не варто окрилювати тих, з ким не збираєшся у небо». Треба оточувати себе продуктивними людьми, які взаємопідсилюються, і краще знайти 10 одночастотних, ніж 100 ніяких. Не страшно, коли ти один, страшно, коли ти нуль. У нашій країні не текстів, а картинок – змагання біл-бордів і сіті-лайтів – кожні вибори я сприймаю як перепис розумного населення і щоразу сивію: скільки навколо баранів! Ми є електоральними каліками»…

Слухати Дроздова цікаво і пізнавально (а читати – тим паче), проте, за власними спостереженнями, його думки здебільшого знаходять відгук у покоління не старше 50 років. Саме вони впізнають у його книгах себе і свої не озвучені або несформовані у слова відчуття. Романи Остапа Дроздова «№1» та «№2» є у бібліотеках міста.

О. Маріїнська

Один комментарий

  • Хфвілософ пишет:

    Як би не мудрствував лукаво Остап, але життя, матеріальний світ (існування у часі і проторі) річ раціональна.
    Можна вічно дискутувати із самим собою і виплескувати на людський загал зрілі,
    оформлені думки, емоції, любов, віру через спілкування і літературу. Але це речі ірраціональні. Пазли раціонального і ірраціонального не мають спільних граней щоб утворити мозаічну картину… Вони в тримірному світі, належать, на жаль, до різних площин і перетинаються тільки в одній нульовій точці.
    Вічна і єдина війна, що не зна переможців, це «холодильника» з «телевізором» — битви постійні, але з перемінним успіхом.))

    Мне нравится! Thumb up 0

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11
Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень