6.06
2018

    У черговий раз в Україні відзначають День журналіста. За радянських часів усі працівники газет святкували День преси. І журналісти, і технічний персонал, навіть прибиральниці і кур’єри відчували себе причетними до спільної і важливої праці – видання газети. У телевізійників і трудівників радіониви були свої окремі професійні свята. А у новій, вільній і незалежній Україні чомусь вирішили відзначати лише працю журналістів. Мабуть, державні мужі думали-гадали і вирішили, що журналісти – це ого-го. Це такий народ, що необхідно дбати про нього окремо. І не треба до журналістів тулити якихось-то друкарів і коректорів. Що ж – вирішили і постановили: 6 червня – День українського журналіста.

    Однак виявляється, одна справа визначити день свята, і зовсім інша – вдихнути в нього, в це свято, життя. Та й взагалі, що таке чи хто такий журналіст у нашій вільній і демократичній державі? Хоч ми й декларуємо на всіх форумах і перехрестях, що маємо свободу слова, читаємо у законах про те, що нікому ні в якому разі не дозволено перешкоджати діяльності журналістів. Та, можливо зважаючи на молодість нашої держави, або ж з причини концентрації влади в руках олігархів, яким допитливість наших журналістів зовсім не до вподоби – друга найстаріша професія, м’яко говорячи, не зовсім шанована в Україні. Спробуйте для прикладу взяти інтерв’ю у пересічного чиновника, це така проблема… Чи дозволить розмовляти з журналістом вище начальство? А що скаже Людмила Димитрівна? Та й взагалі: не треба тут різні питання ставити, а приходьте на прес-конференцію – там все і почуєте.

   А як ставляться до журналістів суди… Це окрема історія. Був випадок, коли працівники «Олександрійського тижня» зафіксували фальсифікацію справи одним із суддів тоді ще Кіровоградського апеляційного суду. Направили скаргу обласному прокуророві. Анатолій Іванович із суворим приписом переслав її до суддівської комісії, яка розглядає подібні скарги. «Розберіться і повідомте про вжиті заходи», – лунав непохитний прокурорський голос. Через деякий час одержуємо відповідь. Важливий суддя пише, що подібні скарги повинні направлятися до їхньої комісії адвокатами. А «Тиждень» прислав її самотужки. Тому і залишилася вона без розгляду. А те, що у даному випадку нашим адвокатом фактично виступив обласний прокурор, який і надіслав скаргу – це київському служителю Феміди – як то кажуть – по барабану. І такі приклади можна наводити і наводити.

     Реальна журналістика нашій державі, з усього видно, – не потрібна. І хоч як там не доводять нам супротивне, факти говорять про зовсім інше. Скажімо, щороку до редакцій газет надходять петиції від влади: представити для нагород преміями, дипломами і таке інше якихось журналістів. Редакції направляють дані про своїх працівників. Потім в урочистій обстановці великі державні мужі з ласкавими посмішками вручають грамоти, тиснуть руки, а самі навіть не уявляють, за що вони нагороджують цього сивочолого дідуся чи біляву юнку. А журналіст у душі волає: «Та хоч два слова скажи, що сподобалося в моїх матеріалах!» Але чиновник про це не говорить, зрозуміло, що у нього не вистачає часу читати сільські газети та дивитися місцеве телебачення.

    А можливо, влада не поважає журналістів, тому що вони самі себе не поважають? Пригадаймо лише трагічний випадок із вбивством відомого журналіста і полеміста Олеся Бузини. Як відомо, і в нашій Конституції, і в європейських законах декларується принцип права мати і відстоювати свою власну думку. Те, що студенти Києво-Могилянської академії забажали жити в Європі, не означає, що всі мешканці України мріють бути багатими і разом з тим обмеженими у своїх діях європейцями. Комусь більше подобається рідне місто чи село. Нехай не таке зручне і затишне, як у Польщі, зате без війни, крові, бідності і страждань, які ми переживаємо зараз. Здається, саме про це говорив Олесь Бузина. А підозрюваних у його вбивстві активістів зустрічали під час звільнення, як героїв. Журналісти України промовчали… Один лише олександрійський правдолюб Вілен Очаківський подав заяву про вихід зі Спілки журналістів на знак протесту.

    Здається, що поки в Україну не прийдуть реальні демократія, свобода, незалежність, влада народу, журналістика буде падчеркою в суспільній сім’ї. Віриться, що це незабаром трапиться. А поки що хочеться побажати всім олександрійським журналістам витримки, вдалих матеріалів. І головне – бути завжди у ладах зі своєю совістю. Не забувати, що працюємо для простих людей, які беруть у руки газету і хочуть знайти там правду про своє життя.

С.Кривунь, член Національної спілки журналістів України

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11