Сумна історія колишнього судді

    Перш ніж звернутися до редакції зі своєю невеселою розповіддю, Олексій Миколайович довго вагався: «Адже я прожив в Олександрії багато років, чимало людей мене знають. Чи не будуть вони потім кепкувати з мене, мовляв, поважного віку людина, до того ж, усе життя мав справу з юриспруденцією і ось так легко став жертвою чужої недоброчесності?». І врешті він вирішив: «Розповім усе, як було, тільки своє ім’я у статті для широкого загалу зміню, а головні фігуранти моєї історії все одно себе впізнають, нехай їм буде соромно за те, що мене ошукали».

    Отже, наш співрозмовник – Олексій Большаков, пенсіонер. Три роки тому він поховав дружину, ще раніше пережив інсульт, отож мешкає сам у двокімнатній квартирі однієї з цегляних «хрущовок» нашого міста, і живеться йому у свої 86 років, прямо скажемо, не дуже солодко. Пересувається Олексій Михайлович з великим трудом, за допомогою палички: майже не слухається ліва нога. До того ж, як сам зізнається, дуже погано бачить: розібрати якийсь текст чи набрати номер на мобілці може лише через окуляри з товстелезними лінзами (+23 діоптрії), та й то лише піднісши річ майже впритул до очей. Неважко здогадатися, що людині у такому стані зовсім непросто обходити саму себе у повсякденному житті. Але слід зазначити і таку обставину: наскільки стало зрозуміло з розмови, наш поважний співбесідник має гарну пам’ять, свою розповідь він вів послідовно, додаючи необхідні деталі до загального; не відволікався на сторонні теми, забуваючи про основні (як це буває у літніх людей). До того ж, він не надто акцентував на своїй немочі; як кажуть, не «давив на жалість», прибідняючись. Він просто сприймає життєві труднощі, як неминучість, реалістично бачачи їх, зберігає присутність духу і навіть певною мірою – почуття гумору. Правда, своєрідного, скоріше – сумного гумору, як не парадоксально звучить таке словосполучення… Далі – його розповідь.

   «Враховуючи такий свій стан здоров’я, я два роки тому дав оголошення в газету, що мені потрібна домогосподарка, яка б допомогла хоч трохи з хатніми справами. Я вам скажу між іншим, що люди відгукувались іноді з доволі несподіваними зустрічними пропозиціями. Наприклад, одна з жінок поставила умову за свою роботу, щоб я півквартири подарував їй. Я кажу: «Але ж у мене є син, хоча й живе він окремо». Вона мені: «А іншу половину квартири перепишете на нього». Цікаво, куди ж тоді вона збиралася подіти мене?!

   Інша претендентка у домогосподарки заявила, що згодна мені допомагати, якщо я дозволю їй постійно проживати у моїй квартирі в іншій кімнаті і головне – щоб я не забороняв їй приводити туди коханця»…

    Невеликий відступ. Пан Большаков усе життя, поки дозволяло здоров’я, працював на юридичній ниві: ще за радянських часів, а також і після них був адвокатом, завідувачем юридичної консультації, суддею у міському суді. А взагалі трудову біографію розпочав ще задовго до свого повноліття: працював учнем майстра взуттєвої майстерні, оператором на телефонній станції, де навіть дослужився у молоді роки до змінного інженера, потім уже вступив до університету на юридичний факультет. Стаж – понад п’ятдесят років. Але скоріше за все, якихось статків він не нажив: невелика, погано доглянута квартира з низькою стелею у п’ятиповерхівці, дуже скромно, навіть бідно обставлена старими і ветхими меблями. Скрізь: на журнальному столику, на тумбочці, на поличках серванта – різні коробочки, пляшечки з ліками. Пенсію господар квартири отримує теж зовсім скромну, як за сучасними мірками. Це для порівняння з нинішніми суддями, які отримують зарплату у десятки та сотні тисяч гривень і на пенсію виходять з довічним державним утриманням.

   «Потім знайшлася домогосподарка, Вален-тина Михайлівна, добропорядна жінка, її допомога мене цілком влаштовувала. Але сталося так, що одного разу (а саме – у травні 2015 року) вона захворіла, потрапила до лікарні, і на якийсь час до мене замість неї влаштувалася на роботу така собі Віта Петрівна, яка мешкала тоді в одному з будинків на вул. Першотравневій. І тут я став помічати, що час від часу в мене почали зникати деякі речі. Був у мене старовинний столовий сервіз, дістався ще від батьків дружини. Я саме збирався його продати, але раптом не дорахувався декількох предметів. Коли я це помітив, став питати Віту, а вона сказала: «Ви погано дивилися». Після цього речі знайшлися. Так само зникали, а потім після моїх зауважень «знаходилися» деякі інші мої сімейні реліквії – золота обручка з печаткою (свого часу подарунок дружини), золотий ланцюжок з хрестиком (теж залишився від неї), старовинний сувенірний кубок (начебто позолочений) – тобто ті речі, що мали якусь цінність. Таких «пропаж», а потім «знахідок» речей при Валентині Михайлівні не було; нічого підозрілого не відбувалося і тоді, коли я короткий час, так само на заміну Валентині, наймав собі на роботу трохи знайому мені медсестру з лікарні. А от при Віті Петрівні таке стало траплятися.

    Одного разу вона прийшла до мене зі своєю матір’ю, щось вони тоді збиралися робити у мене в квартирі, та раптом ні з того, ні з сього якось заметушилися, сказали, що їм треба терміново купити собі валідолу і залишили мене. А ввечері після їхнього візиту я виявив, що у мене з шухляди тумбочки зникли гроші, близько 25 тисяч гривень – це всі мої заощадження і те, що залишилося після смерті дружини. Наступного ранку я зателефонував Віті, але вона ніяк не відреагувала на моє повідомлення, а сказала, що не прийде до мене, бо у неї болить горло. Через деякий час я знову зателефонував їй. Але цього разу слухавку взяла вже не Віта, а жінка на ім’я Наташа, яка назвалася її подругою: «Ви хіба не знаєте, що Віта померла?! Не телефонуйте більше на цей номер», – доволі різко відповіла мені ця Наташа.

    Звісно, я не повірив цій новині. Написав заяву до прокуратури, там справу передали до поліції. Якийсь час нічого не було чути, потім до мене приходив слідчий, ще пізніше дільничний інспектор. Але справа, наскільки мені було відомо, ніяк не просувалася. Спочатку працівники поліції мені казали, що я не досить точно вказав адресу проживання підо-зрюваної Віти, а тому її не можуть знайти. Потім повідомили, що її таки знайшли (звісно, живу і здорову). То вона проживала там же, на Першотрвневій, то у матері, десь у с. Протопопівці. Але бажаного для мене результату досі не було: гроші мені не повернули і досі. Я вже писав листи спочатку до Головного управління Національної поліції у Кіровоградській області, потім міністру внутрішніх справ Авакову, але листи звідти поверталися знову на місцевий рівень. Як мені відповідають у місцевій поліції, слідство триває. Ось уже понад два роки.

    Навіщо я все це розповідаю? Не з почуття помсти: вашу газету всі читають, отож прочитає її і Віта Петрівна. Оскільки я хотів би подивитися їй в очі, але скоріше за все, не зможу хоча б тому, що Віта Петрівна вже «поховала» себе заживо для мене, то нехай принаймні прочитає про себе, і, можливо, у неї ще прокинуться залишки совісті».

   Що ж, як співала колись одна поп-зірка, «У слепого так легко все отнять». Так само й обкрасти літню і немічну людину – теж зовсім невелика і доволі сумнівна заслуга. А що стосується совісті – де вже тут згадувати про неї… Але поважний і шанований правник ще того, старого гарту Олексій Большаков усе ж переконаний, що найкращий суддя людині – це якраз її совість. Не будемо з ним у цьому сперечатися.

О.Осауленко