1.07
2019

Пiвстолiтня дружба

Рубрика: Новости. Автор: Lena

Це у дитинстві та юності час плине спокійно і дуже повільно, але з кожним роком життя пришвидшує темп. Начебто нещодавно був шкільний випускний і хвилювання під час вступної компанії до вишу, аж ось непомітно промайнуло навчання, а далі лише встигай помічати – скільки років пройшло після отримання диплому – 10, 15, 20…

І добре, якщо колишні одногрупники залишилися друзями на все життя і щиро радіють зустрічам – як випускники дошкільного відділу Олександрійського педагогічного училища (зараз – КВНЗ «Олександрійський педагогічний коледж ім. В.О. Сухомлинського»), які цього літа відзначають 50-річчя завершення навчання. Серед них – і Тамара Аноко, олександрійська журналістка, письменниця і музикант, яку багато жителів міста знають ще й як держслужбовця, співробітницю Палацу урочистих подій, що дала путівку у щасливе сімейне життя багатьом молодятам. Спогади про роки навчання, про вчителів та одногрупниць, їхні долі, досвід та дружбу – у нашій з нею розмові.

– Невже дійсно від дня нашого випуску пройшло півсторіччя? Не віриться. Але ж так воно й є. Наші дівчатка давно перетворилися на солідних мудрих бабусь, є вже й прабабусі, але пам’ять юності знову і знову приводить нас до дверей колишнього педагогічного училища, де протягом чотирьох років нас учили премудростям дошкільної педагогіки, – розповідає Тамара. – З огляду на час і деякий педагогічний досвід, впевнено можу сказати, що вчили добре. Всі, хто продовжив навчання у вишах, розповідають, як вирізнялися із загалу своїми знаннями, ерудицією, який високий рейтинг мало наше училище на Всеукраїнському рівні, як легко було здавати будь-які іспити. Воістину: хороші знання за плечами не носити.

– За це слід подякувати сильним викладачам.

– Так. Я звертаюся до своєї пам’яті й боюся когось не згадати з тих прекрасних фахівців-викладачів, які за покликом своїх сердець ці знання нам передавали. На чолі колективу був найдобріший у світі педагог Артем Андрійович Малоок: простий, по-батьківськи гуморний, але непідкупний, якщо мова йшла про урок: він був для нього святинею й ніщо не могло відмінити його. Таким урок став і для нас. Саме на цьому наголошують і Надія Швець-Коломоєць, яка працювала, мабуть, найдовше з нас, і останні кілька років – на посаді завуча однієї з Дніпровських шкіл, і Людмила Паламарчук-Снєжкова, теж філолог і теж багатолітній завуч своєї рідної школи села Любомирки Добровеличківського району. Переконана, що взірцем для них (як і для більшості з нас) були саме наші педучилищні педагоги. Серед них наша улюблена класна керівниця Лариса Миколаївна Ско-рик. Її неймовір-на повага до студентів, глибока ерудиція й етика, майстерність залишатися другом, не зменшуючи вимог до студента, викликали любов і повагу. До речі, Лариса Миколаївна стала для нас ще й прикладом довготривалого наставництва – всього лише два роки тому (у 80!) вона припинила роботу.

Взагалі свою закоханість ми готові були висловити “англічанці” Людмилі

Миколаївні Гутнік, “француженці” Надії Олександрівні Орел, музикантші Ніні Василівні Синельниковій, географу Василю Петровичу Несте-рову, викладачкам методик Людмилі Якимівні Чайці (Дорошенко), Анні Михайлівні Тобілевич, Раїсі Василівні Ягоденко, Галині Євтихіївні Львівській, Володимиру Михайловиу Гейцу, викладачу педагогіки Неонілі Василівні Куценко, фізику й завучу Леоніду Іларіоновичу Стріленку, математику Леоніду Федосійовичу Чорнобилю, комсомольському ватажку й завідувачці бібліотекою Лялі Степанівні Семеніченко. Які ж цікаві й закохані в свою справу були ці люди! Не тільки своїми бездоганними знаннями, а ще й своєю людяністю, готовністю допомогти, підтримати, розділити свій вільний час чи то для додаткових занять, чи то для студентських вечірок, які майже щосуботи проводилися в училищі: веселі капусники, емоційні КВК, неперевершені танцювально-поетичні вечори. Впевнена, що хтось із нас час від часу з теплотою в серці згадував їх, розповідав своїм дітям чи колегам, а то й сам організовував щось подібне у своєму дорослому колі. Бо ніщо не проходить марно. І будь-яке слово, фраза чи вислів учителя карбуються в серцях учнів назавжди.

– Мабуть, по закінченні навчання шкода було розлучатися. Як склалися долі випускниць?

– Третього липня 1969 року нам урочисто вручили дипломи про закінчення повного курсу училища за спеціальністю дошкільне виховання з присвоєнням кваліфікації вихователя дитячого садка. Гучно відзначивши подію у “Лужку”, що в парку біля Інгульця, ми зустріли зорю на мосту біля «будинку ветеранів» і повернулися до фонтану, щоб попрощатися. Більшість з нас поїхали працювати за призначенням, створили сім’ї та й приросли до тих місць: як от Валентина Стрілецька-Шенгелова, Євгенія Кременецька-Гончар, Катерина Салій-Синєокова, Надія Зайцева-Ільєва, Валентина Михайлова-Курако, Галина Гайдамака-Пендюк.

Відпрацювали й повернулися до рідних міст і сіл Люба Метка-Ярова, Надія Кирпита-Козенко, Наталья Глобчук-Загайнова. Не зрадили своєму фаху до пенсії Галина Арнаполенко-Приймак, Валентина Шевченко-Лантух, Ніна Гусак-Буревич, Лідія Більшенко-Мирній, Алла Лавриненко-Бондаренко, Валентина Оліфенко-Чорна, Галина Гайдамака-Пендюк, Людмила Постельняк-Лабун. Валентина Шевченко-Лан-тух удосконалила свій фах, вивчилася на логопеда, довго працювала в дитячому садочку м. Знам’янки, там же поруч з нею працювала її донька Оленка, вивчилася й прийшла їй на зміну логопедом уже й онука.

Продовжила навчання у Дніпропетровському університеті на історичному факультеті наша красуня й мрійниця Людмила Губа-Терещенко. Її трудова книжка вміщує записи про роботу вихователем, вчителем історії, завідувачкою спеціалізованого дитячого будинку.

Майже 50 років пропрацювала в школі №114 міста Дніпра Надія Швець-Коломоєць.

Закінчивши філологічний факультет Кірово-градського педагогічного інституту, вона була вчителем української мови та літератури, завучем, директором цієї школи, на пенсію вийшла лише два роки тому через необхідність ростити онуків.

Вчительська доля супроводжувала й Людмилу Паламарчук- Снєжкову: відпрацювавши два роки за направленням, вона повернулася до свого рідного села, закінчила філологічний факультет Кіровоградського педінституту, була вчителем, директором, завучем у селі Любомирці Добровеличківського району.
Тривалий і цікавий трудовий шлях пройшла Надія Зайцева-Ільєва. Закінчивши Бєльцський педінститут у Молдавії, працювала вихователем, методистом, інспектором райвно з дошкільного виховання. Потім двічі змінювала фах: працювала психологом, створювала прилади зі знищення паразитів. І досі веде активний спосіб життя.

– Ви розповіли про всіх, крім себе. Ви відома в Олександрії особистість, але все-таки, що головне можна виділити у вашому житті після випускного 50-річної давнини?

– Я теж не приклеювалася до одного місця. Після закінчення Харківського державного університету (історичний факультет) майже 30 років працювала на різних посадах державної служби, а по виході на пенсію професійно зайнялася журналістикою.

За півсторічний період одногрупниці тричі зустрічалися в Олександрії: на 20-річчя випуску, 45-річчя і ось нинішнє півстоліття. І завжди з нами наша класна, Лариса Миколаївна. Двадцять дві сокурсниці підтримують зв’язки, доля п’яти невідома. Двоє, на жаль, уже перебувають за межею.

Отака вона, дружба дівчаток-дошкільнят, яка крокує поруч з ними півстоліття. А це дуже немало. Повірте мені.

Записала Ярослава Волошко

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень