Сен
17

Українські рятівники відзначають своє професійне свято 17 вересняу день шанування православною церквою ікони Божої Матері «Неопалима Купина» (1680), яка є покровителькою пожежників та рятівників і допомагає всім, хто потрапив у біду. Свято було встановлено указом Президента В.Ющенка у 2008 році, «враховуючи значний внесок працівників аварійнорятувальних служб, пожежної охорони та інших спеціальних формувань, а також громадян у справу ліквідації наслідків надзвичайних подій техногенного та природного характеру, захисту життя і здоровя людей».

Дякувати Богу, надзвичайні події техногенного та природного характеру бувають у нас нечасто, але це не означає, що українські рятівники сидять без діла. Про їхню роботу ми говоримо з капітаном служби цивільного захисту управління ДСНС України у Кіровоградській області Віталієм Паливодою – заступником начальника ДПРЧ-11 другого державного пожежно-рятувального загону. Колеги характеризують Віталія Леонідовича як дуже дисципліновану людину, чого він вимагає і від інших. Звичайно, це не всім подобається, але у всіх викликає повагу. Прямолінійний, чесний і відкритий, ніколи не ховається за чужими спинами, на все має власну думку – мабуть, кожному начальнику було б приємно дізнатися, що підлеглі говорять про нього такі слова. Хоч на роботі рятівники завантажені вкрай, у них ще залишається час для захоплень. В.Паливода, приміром, грає у футбол, волейбол і настільний теніс. І не просто для себе – бере участь у різних змаганнях. Цього року, наприклад, посів друге місце на спортивних змаганнях з настільного тенісу співробітників силових структур області (міліції, СБУ, ДСНС тощо). Одним словом, коли знаєш, які рятівники завжди готові прийти на допомогу, можна спати спокійно.

У професію Паливода прийшов не відразу, спочатку його плани були далекими від пожежно-рятувальної служби. Але Віталій говорить, що завжди хотів працювати у державній структурі, причому неважливо у якій. Після школи закінчив ПТУ, отримав диплом з відзнакою і професію газоелектрозварника. Потім вступив до Львівського інституту пожежної безпеки, по закінченні якого був розподілений до Олександрії. На місці служби молодого спеціаліста призначили начальником караулу ДПРЧ-11 (на той час – ПДПЧ-11). А вже через рік Паливода став заступником начальника ДПРЧ-11 і вже 10 років працює на цій посаді. В Олександрії Віталій знайшов свою половинку, одружився, у сім’ї підростають двоє дітей.

Певною мірою його мрія здійснилася – він працює на службі держави. Але, звичайно, юнацькі мрії та сподівання відрізняються від життєвих реалій. Причому в даному випадку мова не йде про розчарування, а скоріше навпаки.

– Будучи курсантом, я брав участь у гасінні пожеж у Львові, – згадує Віталій. – І ще тоді зрозумів, що зробив правильний вибір, ця служба – одна з найважливіших, адже рятує життя людей, і від того, як швидко і професійно вона спрацює, залежить, наскільки великими будуть матеріальні збитки від пожежі. Переважна більшість тих, хто обрав службу порятунку, усвідомлюють, що їхнє основне завдання – рятувати людей. Мені також доводилося це робити, зокрема, під час паводка у 2007 році – виносив дітей з приватного будинку, де вони сиділи на пральній машинці, адже у затопленій кімнаті було по пояс води (по пояс дорослій людині).

У чому полягає сьогодні ваша основна робота?

– В організації несення служби черговими караулами. Також я відповідаю за оперативну готовність нашого підрозділу, справність протипожежної техніки, належну підготовку співробітників. Звичайно ж, виїжджаю і на пожежі. Не можна сказати, що за останній рік кількість пожеж збільшилася чи навпаки зменшилася, статистика останніх років – приблизно на одному рівні. Зазвичай це пожежі у приватному секторі, причина яких – людський фактор. У тому, що без пожежно-рятувальної служби суспільство не може обійтися, я остаточно переконався наприкінці 2012 року, коли на аеродромі військової частини розбився гелікоптер. Я виїжджав на місце події разом із черговим караулом. І тоді повною мірою усвідомив важливість і необхідність нашої служби. Рятувати вже не було кого. Але тіла треба було дістати з вертольоту. І крім нашої служби, ніхто не міг цього зробити. Як би ми не відчували недофінансування, але тільки у ДСНС є необхідне для цього обладнання, а також – знання і вміння.

Звичайно, нестачу фінансування сьогодні відчувають на собі усі державні структури. Доводиться працювати з тим, що є. А як має бути в ідеалі, чим повинні бути забезпечені підрозділи ДСНС?

– Новітнім обладнанням, насамперед – гідравлічним і пневматичним. Хотілося б модернізувати і матеріально-технічну частину. Цього року наш співробітник Дмитро Сногощенко за програмою обміну досвідом побував у Польщі. Вражень багато, є до чого прагнути, адже рівень підготовки і забезпечення польських колег не порівняти з нашим. Ще коли я був курсантом, до нас приїздили поляки. Коли вони побачили у гаражі ЗІЛ-130, 131, відразу запитали: «Це що, музей?». Не могли зрозуміти, що на цих автомобілях українські рятівники виїжджають на гасіння пожеж.

У відсутності новітньої техніки уся надіяна колектив. Загальний успіх залежить від кожного. Як вдається цього досягти?

– У мене у підпорядкуванні 56 осіб. Завжди пам’ятаю про відповідальність за особовий склад. Розумію, що кожна людина – це особистість, у кожної свій характер, свої амбіції, ставлення до професії. Тому треба організувати службу так, щоб і людям працювалося комфортно, і робота виконувалася чітко. На пожежі ми виїжджаємо не щодня, і я схиляюся до того, що час треба використовувати з користю – провести тренування, відпрацювати навички до автоматизму. Тоді й у мене душа спокійна – я знаю, що мої люди підготовлені і впораються із завданням у будь-якій ситуації. Але треба ще й техніку ремонтувати, і порядок на території частини підтримувати, і дрова на зиму заготовляти.

Що у роботі найважче і що приносить задоволення?

– І те, й інше – це робота з людьми. Світогляд і ставлення до роботи у старих кадрів і молодих спеціалістів дуже різняться. А треба, щоб колектив працював злагоджено. Методи керівництва у мене, скажімо так, авторитетні. У нас служба така – неважливо, яка погода надворі – спека, дощ, сніг чи мороз – заняття ніхто не відміняв. Водночас робота з людьми приносить і задоволення. Двічі на рік психологи проводять у нас тестування, вивчають морально-психологічний клімат у колективі. На підставі результатів тестів робиться висновок про ефективність роботи і авторитет керівної ланки.

Те, що цього року ДПРЧ-11 була визнана кращим підрозділом державної пожежнорятувальної служби у Кіровоградській області, свідчить про ефективність роботи.

– Так, і це дуже приємно. Обласний конкурс проводиться на кращу організацію служби. Підрозділ перевіряється за всіма критеріями – і кадрова робота, і ведення документації, і несення служби, і оперативна діяльність. У минулому році ДПРЧ-11 посіла у конкурсі друге місце, поступившись Кіровограду. Ніколи досягнення не привласнюю особисто собі, без колективу вони були б неможливими. Тож колективом я цілком задоволений. Він у нас здоровий, дієздатний і злагоджений, що, до речі, підтвердили і психологи.

Чи був хтось із ваших співробітників представлений на конкурс «Геройрятівник року»?

– Так, на обласний етап конкурсу «Герой-рятівник року» номіновані Іван Олійник, Олександр Іващенко та Вадим Щербаченко, як кращі з кращих у своїй професії.

Які якості необхідні для рятівника?

– Насамперед – треба любити свою справу, бути відповідальним за свою роботу, за життя людей. Треба бути рятувальником у житті. Відчувати себе на своєму місці і знати, що тут ти найбільш потрібен, корисний для держави і для суспільства.

Ваші побажання колегам з нагоди свята.

– Щоб ця робота стала покликанням, приносила задоволення. Щоб кожен відчував себе на своєму місці і розумів, що багато залежить саме від нього. А ще – добробуту, сімейного затишку і розуміння у родинах. Адже робочий день у нас ненормований. Хотілося б проводити більше часу з сім’єю, та виходить не завжди.

Олена Карпачова

, , .

Добавить комментарий

Войти с помощью: 

Ваш e-mail не будет опубликован.

Страница 1 из 11