12.05
2022

Кажуть, що медсестри – це серце охорони здоров’я. Їх справа – це професія, яка вимагає щодня віддавати частину своєї душі. Тож коли людина вирішує стати медсестрою, вона приймає найважливіше рішення у своєму житті, бо це означає присвятити себе турботі про інших.

Напевно, не треба говорити, наскільки особливою стає ця професія під час війни. Тому День медсестри, який в Україні відзначають 12 травня – це особлива дата. І сьогодні ми розповімо про одну із найкращих медичних сестер центральної міської лікарні Наталію Самойленко, яка 27 років життя присвятила своїй професії.

Народилася Наталя у 1976 році у російському місті Ульянівську. Її батьки родом з Олександрійщини, але у це місто потрапили за направленням по роботі. Згодом з Ульянівська родина переїхала до наших Прилук. Наталя з молодшою сестрою часто хворіли і олександрійським бабусям доводилося виїжджати до Прилуків і няньчитися з онуками. Тому вони запропонували молодій сім’ї перебратися ближче до себе, що і було зроблено у 1981 році. Тут Наталія закінчила ЗОШ №2, а після вступила до медучилища, хоча ніхто в сім’ї ніяк не був пов’язаний із медициною. Каже, що обрала цю сферу, тому що з дитинства любила всякі медичні пляшечки-коробочки та ігри в лікаря. На 2-му курсі старші студенти порадили проходити практику у травматології міської лікарні. Наталі сподобалося це відділення і після закінчення училища вона влаштувалася сюди на роботу. І ось уже майже три десятиліття це єдиний запис у її трудовій книжці.

У ті часи радянської епохи було багато виробничих травм, – згадує Наталія Анатоліївна – оскільки працювали всі шахти, розрізи та заводи. Хоча, здається, і сьогодні їх не менше. Найбільше взимку, під час ожеледиці та влітку, коли у дітлахів йдуть шкільні канікули – вони масово сідають на велосипеди, мопеди тощо.

У травматологію люди приходять із болем, у критичному, іноді в шоковому та неадекватному стані, тому медсестра має бути хорошим психологом, знати, як з ким спілкуватися. Іноді навіть потрібно підвищити голос, щоб привести людину до тями, щоб вона тебе почула. Їй треба допомогти зорієнтуватися, змусити робити те, що потрібно в такій ситуації. Також треба вміти розмовляти з пацієнтом, відволікати його від важких думок. Іноді доводиться морально “обробляти” батьків, у яких паніки буває більше, ніж у травмованих дітей. Це потрібно зробити зараз, оскільки така поведінка передається і потерпілому, а це ніяк не допомагає при наданні медичної допомоги.

Мені запам’яталося, як першого місяця роботи до нас надійшов хлопчик. Тяжкий випадок, багато крові, він весь аж зелений та з обширними ранами. Жаль було до сліз. Так ось він плаче і я разом із ним. Але зуміла зібратися, а щоб його відволікти, дозволила допомагати – різати бинти, промивати рани, перев’язувати. Це його якось зосереджувало і йому ставало легше. Ми стали розуміти один одного, він почав одужувати і коли його переводили до Кіровограда на реабілітацію, він ніяк не хотів їхати без мене. Сьогодні іноді зустрічаю його у місті – на жаль, травма була важка і він залишився з кульгавістю…

 Із самого початку я не бачила себе ніде більше, як медичною сестрою у травматології. А найбільше у моїй роботі мені подобається, коли бачу реальний результат своїх старань. Наприклад, пам’ятаю випадок, відомий у нашому місті, коли в результаті ДТП постраждав хлопець і одною із рекомендацій була ампутація нижньої кінцівки. Однак ми доклали максимум зусиль, ми буквально виборювали його і таки врятували. “Ми” – це наш дружний та згуртований колектив сестер медичних та лікарів на чолі із завідувачем Борисом Кушкою.

Щодо сьогоднішніх днів, то нам уже довелося зіткнутися з жахами війни Росії проти України. Четверо військовослужбовців нашої військової частини перебували у нашому відділенні після обстрілу їхнього об’єкта. Звичайно, ми доклали всіх зусиль, щоб поставити хлопців на ноги – сьогодні вони в повному порядку.

Також у відділенні перебувають дев’ять постраждалих від обстрілу Краматорського залізничного вокзалу. Є серед них тяжкохворі з переломами та осколковими пораненнями. Зараз більшість із них йдуть на виправлення і готуються до виписки. Ми ж не лише їх лікуємо, а й допомагаємо чим можемо. Накупили одягу, допомагаємо відновлювати документи, адже серед них є ті, хто не був готовий до евакуації.

І взагалі, кожен із них – це окрема драматична історія. Наприклад, хлопець, який йшов на ринок через вокзал та потрапив під обстріл. Ось так – у чому був, у тому й потрапив до нас. Добре хоч у телефоні був встановлений додаток «Дія». Ще випадок. 82-річну бабусю везли на лікування до Дніпра з Попасної – її дістали з-під завалів у власному будинку. І ось у Краматорську вона знову отримує поранення, цього разу осколкові. Зараз вона одужує, а ми відновили її банківську картку.

Ще одна сім’я: мати, дочка та син. Мати лежить у нас, син – у дитячій лікарні. Донька не постраждала тож її поселили до гуртожитку. Тепер вона “бігає” між міською та дитячою лікарнями та всім допомагає…

У розмові з Наталією Анатоліївною ми не могли не торкнутися фінансового питання і вона підтвердила, що дійсно – одна з найскладніших медичних спеціальностей є найменш оплачуваною. Люди працюють на мінімалках. З нового року почали отримувати надбавки за престижність, а Це  значить, що оклад залишається Тобто сьогодні доплата є, а завтра її можуть прибрати. Обіцяна реформа 2-ї ланки медицини “зависла в повітрі”, щойно розпочавшись.

Натомість, територіальна реформа у країні додала роботи значно.

– Наше відділення давно і добре відоме в області, – каже Самойленко. – Тож до нас і раніше їхали з усієї округи. Проте тепер – після реформи – Олександрійський район став у кілька разів більшим, а наша лікарня стала опорною, тож тепер уже офіційно ми маємо приймати всіх, хто тут проживає. Хоч, до речі, ми й раніше, і нині нікому в лікуванні не відмовляємо.

Що приємно, так це те, що люди – у місті зараз багато переселенців, – які раніше лише чули про таке собі маленьке провінційне місто в центрі України, потрапивши до нас зовсім змінюють думку. Кажуть, ми навіть не уявляли, що у вас так добре! І медицина на рівні!

Ми зі свого боку докладемо всіх зусиль, щоб допомогти тих, хто потребує нашої допомоги.

В. Петренко

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень