15.04
2022

Доброго вечора…

Рубрика: Новости. Автор: Olena

Щовечора я засинаю з думкою: ще на один день ми ближче до Перемоги. Щоранку я просинаюсь і розумію: ми ближче до Перемоги ще на один крок.
Щовечора я засинаю з молитвою, щоранку я просинаюсь з думкою: а може, це все був просто страшний сон? І зараз я відкрию Facebook, а там усе, як завжди, звичні публікації про … і не можу згадати, про що були ті звичні публікації, якими були завжди наші телефонні розмови з рідними, знайомими…

Я погано пам’ятаю, про що були мої статті раніше, коли я не писала їх під виття сирени. На які такі справи мені не вистачало часу, і що то таке – стрес на роботі. Що таке «стрес на роботі» тепер, коли кожного тижня, та іноді і частіше, серце розривають назви «Маріуполь», «Буча», «Ірпінь», «Бородянка», «Краматорськ»… і, дай Боже, щоб не з’являлися ще нові…
…З початку, у перші дні війни в мене й думки не виникло, що потрібно тікати, кудись виїжджати. Була майже стовідсоткова впевненість, що все минеться, що можна буде домовитися, владнати та т.ін…. Напевно, у тих, хто залишався в Маріуполі, Бучі, Харкові теж. Адже ніхто не міг повірити, що у XXI столітті, у вік стрімкого прогресу та розвитку цивілізації, з’являться дикі варвари, нібито з середньовіччя… бридкі, огидні, які, напевно, і не знають, що означає це слово: «цивілізація». Тим більше, що таке людяність, милосердя, гідність…
І часто з вечора я засинаю в сльозах… Ми взагалі зараз часто плачемо, так часто, що іноді просто немає сліз… А потім зранку я просинаюсь з посмішкою – чую рідний голос у слухавці, новий день, світить сонце і вночі не було тривог… І все одно, стримуючи біль, ми багато посміхаємось. Український непереможний гумор теж став злим та кусючим, але без нього не обійтися, інакше можна втратити розум…
…Нещодавно я прочитала, що, за даними соцопитування українців, зробленому під час війни, більше 80 % із них відчувають гордість за свою країну. Та є отой залишок відсотків, таких собі диванно-комп’ютерно-фейсбучних експертів, які і в цей час намагаються давати вказівки та розповідати, хто та що робить не так, хто та в чому винен. Заводять стару «шарманку» про Президента «клоуна» та кволу владу, з новенького: Арестович – «Люся». Та це вже в далекому минулому, в тому, в недосяжному зараз часі… А сьогодні колишній поштар збиває ворожі літаки, звичайний дядько з цигаркою в зубах тягає голіруч міни, селяни викрадають танки. Дехто починає волати про «зраду», про те, що знову (і завжди) влада нас обманює, та правда в тому, що зараз усі й кожний повинні жити, працювати та воювати для перемоги… Хтось каже, що «єднання українського народу закінчилося», та я з цим не згодна. Просто оговталися та підняли голови нікчемні «шипуни», та на щастя, їх набагато менше, ніж українців. І скоро ми здихаємось їх назавжди, тому що навчилися закривати їм рота. І будемо справжнім єдиним та вільним народом, який любить свою країну і пишається нею.
Як можна не пишатися такою країною, де зірки – актори, співаки, танцюристи та музиканти – ті люди, які мали багато можливостей уникнути цього, взялися за зброю, або волонтерять, не лякаючись обстрілів. Де мери міст та голови громад воюють в теробороні, виходячи на чолі своїх мешканців захищати свої оселі. Тож цілком нормально в такій країні відчувати велику жагу бути теж чимось потрібним, щось робити для перемоги. Усе, що можеш. Та звісно, завжди здається, що робиш мало. Викликати слабку посмішку на обличчі подруги, в якої на фронті загинув чоловік, або дівчини з Харкова… це замало чи ні? Коли молоді хлопці, майже діти, збирають гроші та купують для армії броніки та бинти – це замало чи ні? Хтось може купити десять броніків, а хтось написати вірша, пісню. Хтось може вправно тримати зброю, а хтось блискуче жартувати, гостро висміювати отих бридких та злобних дикунів. Хтось ліпить вареники для воїнів ЗСУ, якась дитинка сплітає жовту та синю стрічку або малює прапор України і передає на фронт… Але майже кожного вечора засинаєш з думкою, що «замало!» Всього, що намагаєшся зробити – замало… Вибачте, рідні, дорогенькі маріупольці, бучани, харьківчани, вибачте, всі наші загиблі українці, напевно, ми зробили замало, бо не врятували…
Але тепер в нас немає іншого, немає в нас ніякого права не перемогти. Бийтеся, працюйте, створюйте, жартуйте, допомагайте! Ми переможемо. Ми станемо чудовою країною, справді гідною, сильною, красивою, щоб і вони – ті хто пішов на небеса – теж пишалися нею… Ми не підведемо, чуєте, дорогенькі?.. Бо ми з України.

Ольга Антонова

Залишити відповідь

Войти с помощью: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Олександрійський тиждень

Олександрійський тиждень